Система освіти в Україні, її структура

Основні напрями реформування освіти в Україні: 

• створення у суспільстві атмосфери загальнодержавного, всенародного сприяння розвитку освіти, неухильної турботи про примноження інтелектуального та духовного потенціалу нації, активізація зусиль суспільства для виведення освіти на рівень досягнень сучасної цивілізації, залучення до її розвитку державних, громадських, приватних інституцій, сім'ї, громадянина; 
• подолання проявів девальвації загальнолюдських гуманістичних цінностей та національного нігілізму, відірваності освіти від національних джерел;  
• забезпечення розвитку освіти на основі нових прогресивних концепцій, запровадження у навчально-виховний процес сучасних педагогічних технологій та науково-методичних досягнень; 
• відхід від засад авторитарної педагогіки, підготовка нової генерації педагогічних кадрів, підвищення їх професійного та загальнокультурного рівня; 
• формування нових економічних засад системи освіти, створення належної матеріально-технічної бази; 
• реорганізація існуючих та створення навчально-виховних закладів нового типу, регіональних центрів та експериментальних майданчиків для відпрацювання, відбору ефективних педагогічних інновацій та освітніх модулів; 
• радикальна перебудова управління сферою освіти через її демократизацію, децентралізацію, створення регіональних систем управління навчально-виховними закладами;
• органічна інтеграція освіти і науки;створення нової правової та нормативної бази освіти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Історія освіти в Україні тісно пов'язана з історією українського народу. Ступенева система освіти в Україні знана з часів середньовіччя. На межі XVI-XVII ст. в Україні було розпочато створення вищих навчальних закладів — Острозький культурно-освітній центр (1576 р.), Львівська (1585 р.) та Київська (1615 р.) братські школи, Києво-Могилянська академія (1632 р.), Академія вищої школи у Турові (1572 р.), Володимирі-Волинському (1577 р.), Слуцьку (1580 р.), Львові (1586 р.), Львівський університет (1661 р.) та ін. Після закінчення навчання студентам надавалися наукові ступені бакалавра, ліценціата, магістра та доктора. На кінець XVIII ст. Україна мала розвинену власну багатоступеневу освітню систему. 

В Україні та Росії для здобуття ступеня доктора достатньо було попередньо отримати ступінь магістра, за виключенням медичного факультету, де вимагали докторську дисертацію з публічним захистом нової наукової проблеми, представленої та розробленої в ній. 

З кінця XVIII ст. на переважній більшості етнічних українських земель здійснюється перехід до загальнодержавної системи народної освіти Російської імперії, активна розбудова якої протягом XIX ст. відчутно позначилася і на розвитку освітньої справи в Україні. Так, у XIX ст. в Україні виникає низка середніх навчальних закладів, університетів і спеціалізованих вищих навчальних закладів, формуються наукові школи. Усього в Україні до 1917 р. діяло 27 вищих навчальних закладів, у яких навчалося понад 35 тис. студентів. Центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів для середніх шкіл, лікарів, юристів та інших фахівців стали Харківський, Київський і Новоросійський (м. Одеса) університети, Ніжинський історико-філологічний інститут. 

На західноукраїнських землях до 1918 р. існувало чотири вищих навчальних заклади: університети у Львові та Чернівцях (1875 р.), Політехнічний інститут (1844 р.) і Академія ветеринарної медицини (1897р.) у Львові. Структура атестації науково-педагогічних кадрів в Російській імперії до 80-х років XIX ст. виглядала так: 

• «кандидат» — перший учений ступінь, який отримували студенти, які закінчили повний курс університету з відмінними показниками та подали письмовий твір; 
• «магістр наук» — другий учений ступінь, для отримання якого особи зі сту- пенем «кандидат», мали скласти іспити та публічно захистити магістерську дисертацію; 
• «доктор наук» — третій учений ступінь, для здобуття якого необхідно було маги вчений ступінь «магістр наук» та публічно захистити докторську дисертацію. 

В Україні та в Росії ступінь «бакалавр» проіснував до 1869 р. Із затвердженням у 1884 р. останнього Університетського статуту було скасовано вчений ступінь «кандидат». 

Події 1917 р. змінили не лише соціальний лад, але й поставили на порядок денний питання про створення нової національної школи з новими педагогічними кадрами. Фактично становлення системи української вищої освіти продовжувалося до початку 1939 р. Напередодні Другої світової війни УРСР налічувалося 129 вищих навчальних закладів, склалася вітчизняна Університетська система, до складу якої входило шість класичних університів - Київський, Харківський, Львівський, Одеський, Дніпропетровський і Чернівецький. 

У середині 1980-х років в УРСР функціонувало 146 вищих навчальних закладів, у тому числі 9 класичних університетів, 50 технічних вищих навчальних закладів, 17 сільськогосподарських вищих навчальних закладів, 10 вищих навчальних закладів економіки і права, 30 педінститутів, 15 вищих навчальних закладів охорони здоров'я, 3 вищі навчальні заклади фізкультури і спорту, 12 — культури та мистецтва. Мережу вищих навчальних закладів доповнювали 25 філій, 7 спеціалізованих факультетів і відділень та 12 загально-технічних факультетів. Головними центрами вищої освіти в Україні залишалися Харків, Київ, Одеса та Львів. 

Рівень підготовки висококваліфікованих кадрів значною мірою залежав від якісного та кількісного складу науково-педагогічних працівників вищих  навчальних закладів. Відомі вчені, які викладали у вищих навчальних закладах, сприяли активізації наукової праці студентів. Їх фундаментальні наукові дослідження стали цивілізаційним надбанням всієї світової людності. 

Розвиткові наукових досліджень сприяло введення нової системи наукових ступенів та учених звань і порядку їх присвоєння. Так, у жовтні 1918 р. було ліквідовано всі вчені ступені та звання, що існували в Російській імперії. Лише в січні 1934 р. Радою Народних Комісарів СРСР було прийнято Постанову «Про вчені ступені та звання», якою затверджувалися наукові ступені: «кандидат наук» і «доктор наук». У радянські часи надовго закріпились освітньо-кваліфікаційні рівні: «молодший спеціаліст» (на базі технікуму, училища) та «спеціаліст» (на базі вищих навчальних закладів),а також наукові звання професора та доцента та наукові ступені Доктора і кандидата.

Неодноразово було доведено, що радянський вчений ступінь «кандидат наук» за своїми основними кваліфікаційними вимогами не лише не поступається, але й, зазвичай, перевершує докторські ступені більшості західних країн, зокрема американський ступінь Doctor of Philosophy (PhD). 

Щодо прийнятого за радянських часів ученого ступеня «доктор наук», то, безсумнівно, за своїм призначенням — це найвища за міжнародними стандартами наукова кваліфікація, яка може розглядатися на національному рівні як характеристика наукових досягнень ученого в певній науковїй галузі. У контексті Болонських домовленостей ця кваліфікація могла б розцінюватися як головна умова для отримання звання «професор» або «габілітований професор». 

Із 1992 р. в незалежній Україні відроджена ступенева система підготовки фахівців. В Україні існують такі освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр (аналогічні рівні підготовки фахівців мають університети зарубіжних країн, але із властивими для них особливостями). Зберігають поки що статус-кво наукові звання професора та доцента, а також наукові ступені доктора та кандидата наук. У сучасній Україні існує понад тисяча вищих навчальних закладів, з яких близько 350 здійснюють освітню діяльність на 111-ІУ рівні акредитації. З них 82 мають статус національного університету. Розвинутою є система вищих навчальних закладів 35 недержавної форми власності. Нині в Україні близько 190 вищих навчальних закладів приватної форми власності. 

Сьогодні Україна активно включилася в роботу щодо адаптації вітчизняної системи вищої освіти до умов Болонського процесу, щоб разом з європейськими країнами до 2010 р. завершити структурне реформування вищої освіти. Планується, що підготовку фахівців у системі вищої освіти України забезпечуватиметься такими освітньо-кваліфікаційними рівнями: бакалавр, магістр, доктор філософії, доктор наук. Які ж здобутки та досягнення сучасної України? 

Головні здобутки в освіті це: 

• відкриття чи поновлення роботи сотень шкіл з українською мовою навчання; організація тисяч україномовних класів у школах з російською мовою навчання; відкриття ліцеїв, коледжів, гімназій. Ці заклади значно урізноманітнили навчальний процес, сприяють поглибленому розвитку здібностей учнів і студентів; 
• гуманізація освіти: більше уваги приділяється вивченню української історії, релігії, народознавства;

перші зрушення є у викладанні інших суспільних наук; 

Реалізація законів та програм щодо освіти тісно пов'язана зі зміцненням матеріально-технічної бази освіти, урізноманітненням форм шкільної освіти, впровадженням у навчання новітніх досягнень науки; створення нової концепції розвитку народної освіти , істотну реконструкцію всієї системи освіти, починаючи з дошкільного виховання дітей і завершуючи підвищенням кваліфікації дипломованих спеціалістів,визнання необхідності демократизації всіх ланок середньої й вищої школи на основі урізноманітнення форм шкільної освіти, відмови віл пересічної одноманітності та за умов урахування інтересів, нахилів і здібностей дітей. З цією метою в Україні розширюється мережа шкіл з поглибленим вивченням певних дисциплін, усе більше відкривається ліцеїв, гімназій, інших типів навчальних закладів; 36 запровадження системи державного ліцензування (надання дозволу п.і освітню діяльність) та акредитації (визначення професійного рівня діяльності) вузів. Найвищі - III та IV - рівні акредитації одержав 161 вищий навчальний заклад України, включаючи 16 державних (класичних) університетів та 30 академій; Однак, головною проблемою освіти залишається низьке фінансування навчального процесу, слабке забезпечення навчальних закладів підручниками, компютерами,іншим приладдям,відсутність коштів на ремонт шкільних приміщень тощо. 

 

 

1. Закон України "Про освіту" // Освіта. — 1996. — 21 серпня. 
2. Закон України "Про вищу освіту" (2002 р.). 
3. Конституція України.-К.: Українська правнича фундація, 1996.-С.16.
4. Закон України „Про загальну середню освіту”. – Стаття 3.- 13 травня 1999р. - № 651-XIV. 
5. Державна національна програма "Освіта" ("Україна XXI століття").  К.: Райдуга, 1994. 
6. Національна доктрина розвитку освіти // Освіта України. — 2002. — 23 квітня.
7. Концепція розвитку загальної середньої освіти. Проект./газ. Освіта України, №33. – 16 серпня 2000 р 
8. Балл Г. О. Аналіз сутності особистісної свободи у контексті гуманізації освіти і виховання// Діалог культур с.40 
9. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. — К.: Вища шк., 1995. 
10. Зязюн І. А. Сучасна освіта у контексті гуманістичної освіти // Діалог культур. С. 
11. Фіцула М.М. Педагогіка. — К.: Академія, 2000. 
12. Черепанова С. О. Філософія освіти: буття людини в універсумі культури // Діалог культур: Україна у світовому контексті. Філософія освіти: 36. наук, праць. Львів, 1999. Вип. 4. С. 29.

 

[1] Закон України „Про освіту” // Голос України

[2] Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI століття). К., 1994^0.8-9. 

[3] Черепанова С. О. Філософія освіти: буття людини в універсумі культури // Діалог культур: Україна у світовому контексті. Філософія освіти: 36. наук, праць. Львів, 1999. Вип. 4. С. 29.

[4] Зязюн І. А. Сучасна освіта у контексті гуманістичної освіти // Діалог культур. С.

[5] Балл Г. О. Аналіз сутності особистісної свободи у контексті гуманізації освіти і виховання// Діалог культур с.40

[6] Конституція України.-К.: Українська правнича фундація, 1996.-С.16. 

[7] Національна доктрина розвитку освіти // Освіта України. – 2002.-23

квітня 

[8] Закон України „Про освіту” // Освіта. – 1996. – 21 серпя

[9] Національна доктрина розвитку освіти // Освіта України. — 2002. — 23 квітня.

[10] Закон України „Про загальну середню освіту”. – Стаття 3.- 13 травня 1999р. - № 651-XIV.

[11] Пропедевтичний- (від грец. рropaideuo) підготовчий, систематично викладений в елементарній формі, що передує більш глибокому вивченню даної дисципліни. інтереси школярів.

[12] Концепція розвитку загальної середньої освіти. Проект./газ. Освіта

України, №33. – 16 серпня 2000 р.