Теорії походження Київської держави та назви «Русь

Сучасна історична й історико-правова наука також виступила проти норманізму. Б. Греков, Д. Лихачов, В. Мавродін, І. Рибін, С. Юшков, П. Толочко, М. Котляр, В. Смолій та інші переконливо критикували основні положення норманської теорії, показали її невідповідність історичним фактам. Так, факти свідчать, що поява у Східній Європі Давньоруської держави пов’язана не з покликанням варягів, а з явищами, характерними для розвитку спільно-економічного ладу східних слов’ян. У розкладі первіснообщинних і виникненні феодальних відносин у східних слов’ян нормани ніякої ролі не відігравали. Вплив норманів на Русь не мав вирішального значення і перш за все тому, що самі вони знаходилися на тому ж рівні суспільного й культурного розвитку, що й Давня Русь. Отже вони не були засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. Цей процес був складним та тривалим, і йшов у рамках загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II – поч. VII ст.).

Писемні джерела засвідчують перші кроки в становленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було заснування Києва, котрий, не лише став осередком політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу, а й зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян.

Наприкінці VIII – у першій пол. IX ст. у Середньому Подніпров'ї склалося стабільне проукраїнське державне об'єднання – Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни. За правління нащадків Кия Руська земля посилила вплив на навколишні племена та активізувала зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій на чорноморських ринках. Наприкін. VIII ст. руський князь Бравлін фактично підпорядкував собі Таврійський півострів. У першій пол. IX ст. русини поширили свій вплив на значну територію Малоазійського узбережжя Чорного моря, що належало Візантії. У 839 р. руське посольство відвідало імператора франків з пропозицією дружби. Це свідчило про вихід молодої держави на міжнародну арену.

Починаючи з VII ст., постійним суперником Русі на південному сході стає Хозарський каганат, який прагнув підкорити деякі слов'янські племена. Однак, зміцнівши, праукраїнська держава зуміла протистояти експансії.

Важливим етапом в історії Руської землі був період князювання у Києві останніх представників династії Києвичів – Діра й Аскольда, що припадає, ймовірно, на 30-ті – поч. 80-х років IX ст. Територія держави охоплювала сучасні Київщину, Чернігівщину та Переяславщину.

У той час Русь не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів по її столиці – Константинополю. Імператор Візантії змушений був підписати з Руссю союзницький договір, який, по суті, був дипломатичним визнанням останньої.

Активні відносини Руська земля підтримувала і з деякими іншими країнами Близького Сходу та Європи. Це свідчило про утвердження її на історичній арені як могутньої держави середньовіччя, що впевнено входила в коло європейських народів.

Таким чином, можемо наочно прослідкувати шлях тривалого розвитку проукраїнської держави, яка згодом перетворила на найбільшу країну Європи – Київську Русь. Тепер розуміло, що процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності норманів, а генезису феодалізму у східних слов’ян. Їх суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава.

 

 

Назва території, на якій живе український народ, змінялася протягом століть, подібно як і в інших країнах світу. Змінялася в різні часи і назва нашого народу відповідно до політичного становища України й українського народу та проявів української свідомости і чужинних впливів. Ці назви в різні часи набирали іншого значення, ширшого або вужчого, загальнотериторіального і загальнонаціонального або, навпаки, провінціального чи племінного. Ці назви були частково місцевого походження, частково приходили в уживання з боку сусідів або завойовників і відповідно до цього були власними, прийнятими назвами, або накинутими, примусовими. Деякі з них були штучним продуктом і вживалися тільки чужинцями, деякі мали навіть тільки глузливе значення.

Накопичена за два останніх сторіччя мовознавча та історична література, присвячена імені Русь, – величезна. Обсяг її настільки зріс, “що майже не піддається огляду”. Проте досі достатньо не з’ясовано ні історичне походження, ні етимологічне значення цього загадкового слова. Інакше кажучи, до сьогодні немає чіткого, достовірного й остаточного тлумачення назви Русь.

Історія світової етноніміки знає мало таких гострих, складних, заплутаних і безнадійно загнаних у глухий кут проблем, як та, що пов’язана з походженням одного з найпростіших східнослов’янських народознавчих термінів – слова русь. Історик Східної Європи О. Брюкнер дійшов висновку, що “людина, яка дасть правильне означення терміна “Русь”, знайде ключ до давньої руської історії”. Багато вчених припускають, що ця проблема взагалі не має наукового розв’язання. Історична наука навряд чи коли-небудь зможе найти переконливі рішення цієї складної і заплутаної проблеми.

Сказане не перешкоджає появі нових лінгво-історичних варіантів етимології назви Русь. Тлумачать, наприклад, етнонім “Русь” навіть манерою чоловіків Подніпров’я голити голову. Майже щороку з’являються нові публікації