Топографічні умовні знаки

 

 

Викреслювання і розміщення написів на картах і планах має суттєве значення. Від того, наскільки правильно вибраний шрифт, в якому місці і в якому напрямку розміщується напис, часто залежить читабельність не тільки самого підпису, але і об’єктів, до яких він відноситься, або які знаходяться поблизу. Дуже багато підписів створюють розмаїтість і закривають собою основний зміст карт і планів. Тому при створенні цих матеріалів важливо обмежитись необхідними написами і дотримуватись загальноприйнятих правил шрифтового оформлення і розміщення підписів.

Шрифти підбираються залежно від масштабу топографічних планів і карт у відповідності із зразками,ьпередбаченими таблицями умовних знаків.

У зв’язку із великою кількістю написів для полегшення їх читання і виділення найбільш важливих використовують різні шрифти, які відрізняються за своєю формою, величиною, кольором, орієнтуванням.

Звично із формою і розміром шрифту пов’язують величину або відносне значення об’єктів, скажімо, людність або адміністративне значення населених пунктів, з іншими ознаками шрифтів – якісні відмінності об’єктів. Наприклад, колір підписів дозволяє виділити окремі елементи місцевості. Так, написи блакитного кольору відносяться до гідрографії, коричневого – до рельєфу і т. п.

Всі підписи на картах і планах даються у повній або скороченій формі. У повній формі пишуться власні назви об’єктів (за виключенням деяких найбільш розповсюджених слів, як от, “Верх. ”, “Вел. ”, “Ниж. ”, “Мал. ”), а у скороченій–різноманітні їх характеристики. При скороченні підписів слід керуватися регламентованим “Переліком умовних скорочень”.

Пояснювальні підписи належить розташовувати, як правило, горизонтально, праворуч тих об’єктів, які вони характеризують, та в місцях найменшого завантаження іншими об’єктами. Щоб уникнути перекриття умовних знаків інших важливих об’єктів, в окремих випадках назви населених пунктів дозволяється розміщувати зліва, зверху або знизу. Якщо населений пункт має дві назви–офіційну та місцеву, то розміщують обидві, причому офіційну–над місцевою, взятою у дужки. Підписи назв вулиць та провулків розташовуються по осі їхнього зображення, основою літер на південь або на схід. Пояснювальні підписи будівель розміщуються всередині контурів споруд, посередині, паралельно їх довгим сторонам.

Назви річок розміщують паралельно їх руслу, плавно, декілька разів. Якщо річка зображається у дві лінії і її ширина дозволяє розміщувати підпис у межах дзеркала води, то назва дається посередині русла. Підпис назви річки з притоками слід давати шрифтом більшого розміру, ніж приток.

Підписи фізико-географічних об’єктів, які займають велику площу (низовини, височини, плоскогір’я, плато, моря, озера, водосховища і т. п.) розміщують по прямих або плавних кривих лініях у напрямі найбільшого їх простягання. При необхідності написи даються розбивкою, але повинна бути забезпечена їх висока читабельність, тобто чіткий зв’язок між буквами.

Букви напису не повинні перекриватись умовними знаками. Перетин підписами знаків державних кордонів,ьзалізних і автомобільних доріг, зображених у дві лінії річок і окремо розміщених умовних знаків не допускається.

Написи завжди потрібно розміщувати так, щоб не викликало сумнівів у їх належності до конкретних об’єктів.

 

 

Під рельєфом місцевості розуміють сукупність нерівностей земної поверхні.

Зображення рельєфу порівняно з іншими об’єктами має свої особливості і труднощі, пов’язані, передусім, із необхідністю передачі його тримірності (ширини, довжини і висоти). Відомо багато способів зображення рельєфу, але ні один з них не в змозі задовольнити усі вимоги, які висуваються до його показу.

На сучасних вітчизняних топографічних картах і планах рельєф зображається, в основному, трьома різними, але сумісно використовуваними способами: ізолініями, умовними знаками і числовими відмітками характерних точок. Природні форми рельєфу при цьому показують коричневим кольором, а техногенного походження–чорним.

Під ізолініями (від грецького ізос, що означає рівний, однаковий), розуміють плавні криві, проведені на карті чи плані через точки з однаковими кількісними значеннями. Такі лінії для зображення рельєфу суші називаються ізогіпсами або горизонталями (рис. 42), а для зображення рельєфу морського дна – ізобатами.

Основними називаються такі горизонталі, які віддалені одна від одної на прийняту висоту перерізу рельєфу. Для більшої наочності та кращого читання загального рисунка рельєфу, а також полегшення визначення висот горизонталей, кожну четверту або п’яту основну горизонталь (залежно від висоти перерізу) проводять потовщеною.

На горизонталях наносяться бергштрихи, які показують напрям схилу, і підписи висот горизонталей, що полегшують визначення висот точок. Бергштрихи являють собою рисочки (довжина їх залежить від масштабу, для 1:500–1:5000 довжина становить 1,0 мм), які розміщені перпендикулярно до горизонталей і, головним чином, по лініях водозборів і водорозділів. Такі лінії попередньо рекомендується намітити олівцем.

У розривах горизонталей розміщують їх підписи, які необхідно орієнтувати основою цифр по схилу, причому бажано до південної або східної рамки карти чи плану. Підпис показує висоту і виконує функцію бергштриха.

Горизонталі викреслюють по проведених олівцем лініях кривоніжкою чи пером, бергштрихи–пером. При роботі кривоніжкою слід мати на увазі, що при швидкому обведенні горизонталей туш чи фарба не встигають у достатній мірі наситити лінії; вони виходять сірими і при чищенні гумкою можуть легко стиратися. Тому рекомендується горизонталі обводити повільно, даючи можливість лініям