Топографічні умовні знаки

Для зображення рівнинного рельєфу основні і потовщені горизонталі доповнюють додатковими і допоміжними. Додаткові проводять через половину основного перерізу рельєфу (обов’язково на ділянках, де відстань між основними горизонталями перевищує 2,5 см), а допоміжні–на довільній висоті (для показу мікрорельєфу). Вони зображаються лінійним пунктиром за допомогою мікроциркуля чи смужки паперу з нанесеною на її край довжиною штрихів і проміжків між ними. На різких вигинах додаткових і допоміжних горизонталей повинен бути штрих, а не проміжок. Для дотримання цього правила штрих дозволяється дещо подовжити або укоротити.

Горизонталі проводять через зображення всіх топографічних об’єктів, крім будинків, водойм, показаних двома лініями річок, каналів, доріг, вулиць, а також ярів і сухих русел шириною по дну менше ніж 3 мм та обривів, форм рельєфу штучного походження (діючих кар’єрів, виїмок, насипів, курганів, валів корчування тощо). Горизонталі повинні бути необхідної товщини, рівними і чіткими.

Деякі форми рельєфу, як от, яри, обриви, промоїни і т. п., не можна виразити горизонталями, тому їх прийнято зображати умовними знаками (рис. 43).

Умовний знак обриву чи яру викреслюється у наступній послідовності: спочатку наноситься бровка об’єкта у вигляді суцільної тонкої лінії, а потім перпендикулярно до лінії бровки залежно від масштабу–штрихи або зубчики, які мають форму вузького рівнобедреного трикутника. Величина штрихів або зубчиків зменшується у менш глибоких місцях. Їх довжина повинна відповідати величині проекції кожного обриву на площину. Біля позначення обривів подають їх метричні показники. Вузькі яри і великі промоїни зображаються двома потовщеними лініями, а дрібні–однією лінією, потовщеною у середній її частині до 0, 3 мм.

Скелі-останці–це окремі скелі, крутосхильні виступи або короткі ізольовані пасма скелястих порід. Залежно від розмірів та форм їх зображують спеціальним умовним знаком з оконтуренням суцільною коричневою лінією основи кожної скелі-останця, якщо вона виражається в масштабі. Біля зображення кожної ізольованої скелі-останця або вибірково при груповому розміщенні цих форм рельєфу підписують позначки їх вершин та основи або відносну висоту даної скелі-останця.

Дайки–це скелясті вузькі витягнуті пасма, що підіймаються над навколишньою місцевістю і не завжди узгоджуються з її загальним ухилом. Прийнятий для передачі дайок умовний знак (у вигляді валика з двосторонніми штрихами) застосовують, якщо вони не виражаються в масштабі. Біля всіх знаків дайок підписують їхню висоту: відносну або абсолютну.

Печери і гроти зображують на топографічних картах і планах тільки умовним знаком їх входів, причому основу знака слід розміщувати паралельно південній стороні рамки плану. Знак може супроводжуватися підписом печера (скорочений варіант: печ.) або грот.

Карстові вирви–переважно конічні або котлоподібні поглиблення, утворені дією води в розчинних гірських породах. При діаметрі в масштабі плану чи карти менше 2 мм їх зображують спеціальним умовним знаком. Вирви більшого діаметру на задернованих схилах потрібно передавати горизонталями.

При викреслюванні умовних знаків ям, курганів і горбів природного походження, що не виражаються в масштабі карти чи плану, штрихи або зубчики роблять однаковими за довжиною. Такі умовні знаки супроводжуються підписом їх висоти чи глибини.

Зсуви–це форми рельєфу, що утворені при сповзанні ґрунтів вниз по схилу. На топографічних картах і планах їх зображують з розподілом на діючі та недіючі (старі). Зсуви оконтурюють коричневим штриховим пунктиром; загальний характер їх поверхні (без деталізації) передають переривистими горизонталями. Основна дешифрувальна ознака зсувів–наявність діючих форм у верхній частині оголеного обриву, показаного умовним знаком у поєднанні з характеристикою глибини. При зображенні недіючих зсувів їх необхідно обмежити по верху, у відповідності з натурою, лінією кромки (бровки).

1)   342. 8 2)   – 20. 7

Рис. 44. Приклади числових відміток для масштабів 1:500–1:5000:

1)–вище нуля Кронштадтського футштока; 2)–нижче нуля Кронштадтського футштока

Числові відмітки дають відомості про абсолютні висоти окремих точок місцевості, чого не можуть передати ні горизонталі, ні умовні позначення (рис. 44). Правильне розміщення висотних позначок полегшує читання рельєфу. Всі відмітки дають з округленням до десятих долей метра і розміщують, як правило, справа від точок.

Крім розглянутих способів зображення рельєфу на дрібномасштабних топографічних картах в якості додаткових засобів може застосовуватись відмивка рельєфу і гіпсометричне розфарбування.

Відмивка дає змогу створити ілюзію об’ємності рельєфу, його тримірності і глибини зображення. Суть відмивки рельєфу полягає в тому, що накладені тіні розмиваються або “відмиваються” пензлем, що і обумовило назву способу. При цьому тіні накладаються пензлем, керуючись скелетними лініями рельєфу чи його зображенням в горизонталях. Характер світлотіні залежить не тільки від форми рельєфу, але і від положення джерела світла по відношенню до цих форм рельєфу. Залежно від прийнятого напряму освітлення виділяють три види відмивки рельєфу: при прямовисному (ортогональному) освітленні, косому (боковому) і комбінованому.

Для відмивки використовується креслярський папір високої якості, еластичний, добре проклеєний, із шорсткуватою поверхнею. Відмивка виконується тушшю, яка повинна давати інтенсивний чорний колір і швидко не сохнути, інакше можуть отриматися плями. Для відмивки бажано використовувати двосторонні пензлі, на одному кінці яких розміщений пензель меншого розміру (для нанесення туші), на іншому–більшого розміру (для розмивання туші). Довжина пензля повинна бути зручною для роботи (найкраще 14–16 см).

Процес відмивки наступний: обидва кінці пензля змочують у воді, потім одним кінцем набирають туш, залишивши надлишок туші на промокальному папері (по ньому проводять пензлем), наносять туш у потрібному місці карти і, повернувши пензель протилежним кінцем, відразу ж розмивають туш, не давши їй просохнути. Розмивання виконується в точно обмежених границях, у різні сторони або в одну, залежно від характеру форми рельєфу. Наступний шар туші накладають на менші площі і знову розмивають. Цей процес продовжують до отримання тіньового зображення потрібної інтенсивності. Відмивка завжди починається тушшю невеликої концентрації, а потім її збільшують. Деякі тіні, особливо на завершальній стадії роботи, залишають без розмивання для більш контрастного виділення окремих форм рельєфу.

Наочність зображення рельєфу суттєво підвищується і у результаті зафарбування проміжків між певними горизонталями згідно визначеній кольоровій шкалі. Цей принцип, який виявляє висотні зони рельєфу, називають гіпсометричним розфарбуванням. При розробці шкали суттєво, щоб:

 

• ступені шкали, точніше їх кольори або відтінки, чітко розрізнялися між собою, але і не мали різких контрастів у суміжних зонах, щоб не створювалось хибної уяви про ступінчастість рельєфу;
• забарвлення всіх ступенів шкали, незалежно від різноманітності фарб, було гармонійним (для збереження цілісності сприйняття рельєфу) ;
• пошарове зафарбування не затіняло іншого змісту карти і створювало ефект пластичності, випуклості рельєфу.

На сучасних картах в основному використовуються шкали змішаних кольорових рядів. Найбільш розповсюдженими з них є зелено-коричневі шкали, у яких світлота зменшується від середини до кінців шкали, а насиченість збільшується. Низовини і рівнини до 200 м відображаються зеленими тонами за принципом “чим нижче, тим темніше”, а височини і гори–коричневою гамою із різними кольоровими відтінками (жовтими, оранжевими, червоно-коричневими та ін.) за принципом “чим вище, тим темніше”.