Туристи як суб’єкти туристичних правовідносин

Крім того, ця стаття 19-1 встановлює й право туриста вимагати від туроператора (турагента) до початку надання туристичних послуг інформацію, що має доводитися у доступній, наочній формі, бути розбірливою, зрозумілою та містити відомості про: місце надання туристичних послуг, програму туристичного обслуговування; характеристику транспортних засобів, що здійснюють перевезення, зокрема їх вид і категорію; характеристику готелів та інших об’єктів, призначених для надання послуг з тимчасового розміщення, у тому числі місце їх розташування, категорію, відомості про підтвердження відповідності послуг готелю встановленим вимогам, строки і порядок оплати готельного обслуговування; види і способи забезпечення харчування під час туристичної подорожі; мінімальну кількість туристів у групі, а також інформування туриста про те, що туристична подорож не відбудеться через недобір групи, не пізніше ніж за три дні до початку туристичної подорожі; ціну туристичних послуг. Водночас, така важлива інформація для туриста, як звичаї місцевого населення, пам’ятки природи, історії, культури та інші об’єкти туристичного показу, що знаходяться під особливою охороною, правила в’їзду до країни (місця) тимчасового перебування та перебування там, залишилася поза увагою законодавця. А відтак – інформування туриста про згадане не є обов’язком туроператора (турагента), а її надання повністю залежить від допитливості самого туриста та люб’язності й поінформованості з цих питань менеджера з туризму.

 

Якщо договором на туристичне обслуговування передбачено виїзд за межі України, туристу має надаватися необхідна інформація та роз’яснюватися правила перетину кордону, насамперед, основні вимоги пропонованих до оформлення виїзних/в’їзних документів (паспорт, дозвіл (віза) на в’їзд/виїзд до країни тимчасового перебування), у тому числі інформацію щодо термінів їх оформлення. Причому особи, які надають туристам таку інформацію, несуть відповідальність за шкоду, спричинену її недоліками. Таким чином, у випадку скасування чи перенесення (затримки) подорожі у зв’язку із затримкою видачі або невидачею візи консульством відповідної країни туроператор не несе за це відповідальність, оскільки на нього покладається лише обов’язок надати повну інформацію про необхідні для виїзду за кордон документи. Адже туроператор фактично виступає посередником з оформлення й подачі документів для отримання візи та не може гарантувати її відкриття. Як правило, ці обставини обов’язково повинні бути зазначені в договорі на туристичне обслуговування. Крім того, туроператор може вимагати від туриста відшкодування своїх фактичних витрат, пов’язаних з організацією туристичної подорожі (бронювання готелю, авіаквитків тощо), що також повинно бути обумовлено договором на туристичне обслуговування. У разі, якщо турист подорожує самостійно, то інформацію про порядок перетину кордону та умови й правила перебування за кордоном він також збирає самостійно, а відтак – несе відповідальність за достовірність і повноту такої інформації.

Наступним надзвичайно важливим є право на безпеку туриста, що закріплене Загальною декларацією прав людини щодо особистої недоторканності (ст. 3) та його майна (ст. 17). Безпека й захист туристів, повага їх гідності – важливі умови розвитку туризму. Положення про необхідність забезпечення безпеки туризму закріплені в Гаазькій декларації з туризму (1989 р.). Її положення – держави мають співпрацювати на комплексній і послідовній основі, розробляючи та впроваджуючи спільні рекомендаційні заходи з питань безпеки та захисту туристів. Для забезпечення права туристів на безпечне подорожування Міжпарламентська конференція з туризму прийняла низку конкретних рекомендацій, що включають здійснення комплексу заходів з розвитку безпечного туризму. Серед них: розробка й проведення в життя норм безпеки для подорожей і туристських перебувань; інформування й просвітництво громадськості; створення інституційних рамок для вирішення проблем, пов’язаних з безпекою туристів, зокрема, в екстремальних ситуаціях; міжнародне співробітництво на двосторонньому, регіональному, субрегіональному, міжрегіональному й світовому рівнях. На міжнародному рівні урядовими організаціями універсального й регіонального характеру розроблено низку юридичних документів, що порушують проблему забезпечення безпеки туристів (Манільська декларація зі світового туризму, 1980 р., Хартія туризму і Кодекс туриста). Всесвітня туристична організація (ЮНВТО) також реалізує глобальну програму щодо безпеки й захисту туристів, мета якої – розробка й прийняття загальних правил, що регламентують питання безпеки й захисту туристів.

Стаття 20 Закону України «Про туризм» також встановлює, що якість туристич их послуг має відповідати умовам договору на туристичне обслуговування, а порядок і способи захисту порушених прав туристів визначаються Законом України «Про захист прав споживачів».

У разі порушення прав туриста як споживача, тобто на якість туристичних послуг, він може звертатися до державного органу з питань захисту прав споживачів за захистом своїх порушених прав. У разі виявлення неналежного рівня наданої послуги, турист відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів» (ст. 14) має право за своїм вибором вимагати: безоплатного усунення недоліків у наданій послузі у розумний строк; відповідного зменшення ціни наданого туристичного продукту або туристичної послуги; відшкодування завданих йому збитків з усуненням недоліків наданого туристичного продукту. Якщо туристу надані послуги неналежної