Україна на етапі системної кризи СРСР (1953 – 1991 рр.)

Українські вчені багато зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових і мирних цілях, брали активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі (1957 р.), польоту в космос першої у світі людини – Ю.Гагаріна (1961 р.) та ін. З 1956 р. генеральним конструктором космічних кораблів у СРСР став уродженець Житомирщини С.П.Корольов. У 1964 р. в Харкові було споруджено найбільший у світі прискорювач електронів. В.М.Глушков став фундатором першого в Союзі Інституту кібернетики. Важливі винаходи було здійснено Інститутом електрозварювання ім. Є.О.Патона. У медицині прославився хірург М.Амосов. Значного розвитку набули теоретичні й практичні напрямки математичних, хіміко-біологічних, фізичних, геологічних, сільськогосподарських та інших наук.

Важливі науково-освітні й культурні центри створили в західних областях. Так, з 1959 р. в Рівному розпочав роботу Український інститут інженерів водного господарства (УІІВГ), тепер – НУВГП.

Культурне життя. “Шістдесятники”

Лібералізацію схвально сприйняла інтелігенція. В Україні розпочалися кампанії за реабілітацію й повернення читачам творчої спадщини відомих письменників та митців (В.Еллан-Блакитний, В.Чумак, Л.Курбас, О.Досвітний, Г.Косинка, М.Ірчан, М.Куліш, Г.Хоткевич, Б.Антоненко-Давидович та багато інших), а також партійних, державних та військових діячів.

З'явилися нові періодичні видання (“Прапор”, “Знання та праця”, “Радянське літературознавство”, “Український історичний журнал”та ін.), відновився вихід часопису “Всесвіт”, було створено“Українську радянську енциклопедію”, розпочалося видання багатотомного “Словника української мови”. У 1962 р. встановлено щорічну Шевченківську премію в галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітектури. У Москві споруджено пам'ятник Великому Кобзареві, у Львові – І.Франку.

Українські діячі особливу увагу в цей період приділяли розвитку української мови. На початку 1963 р. в Києві відбулася надзвичайно представницька конференція (понад 800 учасників) із питань культури української мови. Ставилося завдання поширити українську мову у всі сфери державно-політичного й громадського життя, насамперед у галузі освіти та виховання. Це було актуально, бо проведена в СРСР у 1958 р. реформа системи середньої освіти дозволяла батькам вибирати мову навчання для своїх дітей. Тож склалася парадоксальна ситуація: в українських школах українська мова не була обов'язковою для вивчення.

На хвилі національно-культурного відродження з'явилося нове покоління талановитих письменників, поетів, літературних критиків та митців, що увійшли в історію як “шістдесятники” – Д.Павличко, Ліна Костенко, В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, В.Стус, І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, С.Параджанов, Ю.Іллєнко, Т.Яблонська, В.Зарецький, А.Горська та багато інших. У Києві, Львові та деяких інших містах виникли клуби творчої молоді (КТМ). “Шістдесятники” прагнули зламати існуючі догми й стереотипи в літературі та мистецтві, знайти нові форми й методи відображення дійсності, вони рішуче відмовлялися від тоталітарного мислення, від проявів антигуманізму та ізоляції від зовнішнього світу. Але після того, як Хрущов у 1962 р. різко розкритикував виставку модерністського мистецтва в Москві, розпочалися переслідування “шістдесятників”, їх звинуватили у “формалізмі”, “космополітизмі”, відході від “марксизму-ленінізму” тощо. У наступні роки “шістдесятники” залишалися основною силою дисидентського руху в СРСР.

Початок політичного дисидентства

Десталінізація і лібералізація радянської системи не була послідовною і логічно завершеною. У критичних ситуаціях уряд вдавався до військової сили (придушення революції в Угорщині в1956 р., робітничого виступу в Новочеркаську в 1962 р. та ін.). Тривали переслідування за “антирадянську агітацію й пропаганду”, не було реабілітовано усіх жертв сталінського режиму, а тим, хто повертався із заслання, не довіряли й чинили усілякі перешкоди.

Протягом 1954-1959 рр. в УРСР за антирадянську діяльність було притягнуто до відповідальності бл. 3,5 тис. чоловік. У 1956 р. вдруге заарештували і засудили до 10 років позбавлення волі Юрія Литвина, звинувативши у створенні підпільної націоналістичної організації. У 1957 р. за протест проти введення радянських військ в Угорщину засудили на 7 років тюрми і 5 років позбавлення громадянських прав Олексу Тихого – одного з перших українських правозахисників.

З 1958 року розпочалася антицерковна кампанія, під час якої в УРСР було закрито тисячі церков і молитовних будинків, а з 32 монастирів залишилося діючими тільки 9.

У республіці особлива увага приділялася боротьбі з т.зв. націоналістичним рухом. У 1958 р. в Івано-Франківську КДБ викрив групу молодих робітників і студентів під назвою “Об'єднана партія визволення України”. У 1961 р. у Львові було засуджено організацію “Український національний комітет”. За деякими даними, підпільні групи існували в Тернополі, Ходорові, Коломиї, Стрию та ін., вони намагалися продовжувати традиції ОУН-УПА.

Найвідомішою опозиційною групою стала “Українська робітничо-селянська спілка” (1959-1961 рр.) на чолі з Левком Лук'яненком. Її учасники (І.Кандиба, С.Вірун та ін.) уперше в післявоєнній історії орієнтувалися на мирні методи боротьби, зокрема, мали намір пропагувати ідею конституційного виходу України зі складу СРСР.

 

 

Будівництво “розвинутого соціалізму”. Поворот до неосталінізму

У жовтні 1964 р. партійно-державна номенклатура усунула Хрущова від влади, звинувативши його в суб'єктивізмі та волюнтаризмі, порушенні норм і принципів партійного та державного керівництва. Новим лідером Компартії і СРСР майже на 20-річний період (1964-1982 рр.) став Леонід Брежнєв, партійний функціонер із Дніпропетровщини, який був відомий своїми консервативними поглядами й відданістю існуючій системі.

У 1965-1966 рр. брежнєвське керівництво розгорнуло