Україна на етапі системної кризи СРСР (1953 – 1991 рр.)

До 1985 р. природний газ отримали тільки 5% сільських населених пунктів. Понад 4,5 млн. селян виїхали до міста, із карти України зникло більше 1,5 тис. т.зв. “неперспективних” сіл. У цілому за темпами зростання промислової і аграрної продукції та національного доходу Україна займала передостанні місця в СРСР.

Етнодемографічні та соціальні зміни

В Україніінтенсивно збільшувалося міське населення (до 2/3 від усієї кількості); приблизно у 2 рази зросла чисельність робітників і службовців, натомість колгоспників стало удвічі менше.

У декілька разів підвищився освітній рівень, але позитивні кількісні зміни супроводжувалися занепадом моралі, зниженням престижності інтелектуальної праці, відставанням соціальної сфери. У містах постійно зростала черга на житло, рівень забезпечення необхідними товарами й послугами та споживання промислових і продовольчих товарів залишався дуже низьким.

Протягом 1960-1970-х рр. у результаті дії багатьох факторів у 4 рази знизилася народжуваність (з 13,6 чол. у 1960 до 3,4 у 1980 р. на тисячу чоловік населення) і майже у 2 рази зросла смертність (відповідно 6,9 і 11,4 чол.). За рівнем смертності УРСР у 1980-х рр. зайняла 3-є місце в СРСР. У її двох областях – Чернігівській і Сумській – кількість померлих почала перевищувати кількість народжених. Населення республіки старіло, зменшувалася середня тривалість життя (з 70 до 68 років).

У національному складі частка українців зменшилася з 76,8% у 1959 р. до 73,6% у 1979 р. Зате частка росіян зросла відповідно з 16,9 до 21,1%. Протягом 1959-1979 рр. в УРСР поселилися, в основному в містах, від 1,5 до 2 млн. етнічних росіян. Несприятлива для українства ситуація в південно-східних областях ще більше загострилася. Наприклад, з 1970 по 1979 рр. українців у Донецькій області збільшилося на 26 тис., а росіян – на 238 тисяч чол.

Інтенсивно відбувалася новітня русифікація, яка особливо посилилася після усунення в 1972 р. П.Шелеста від влади. Першим секретарем ЦК КПУ став Володимир Щербицький (1972-1989 рр.) – “опора застою”, прихильник повного підпорядкування України московському центру. Він активно пропагував брежнєвсько-сусловську теорію “злиття націй” і формування єдиного “радянського народу”.

За гласними й негласними вказівками радянського керівництва українська мова інтенсивно витіснялася з усіх сфер суспільно-політичного, наукового, культурного і навіть побутового життя. Так, якщо в 1970 р. у республіці українською мовою було видано 38,2% усіх книг та брошур, то у 1988 р. – лише 21,4%, тобто лише трохи більше 1/5. На кіностудії ім. О.Довженка із 60 відзнятих фільмів лише 3 були україномовними. Репертуар кінотеатрів майже на 100% був російськомовним. У 1987 р. тільки половина дітей навчалася в українських школах. Зрештою радянська політика “інтернаціоналізму” призвела до того, що кількість українців, які вважали українську мову своєю рідною, постійно зменшувалася: від 93,5% у 1970 р. до 87,7% у 1989 р. В Україні термін “український народ” майже не вживався, натомість говорили й писали “народ України”, “трудящі УРСР” тощо.

Стан освіти та науки

Негаразди все більше виявлялися в галузі освіти та науки, хоча кількісні показники весь час зростали. Протягом 1966-1976 рр. було здійснено перехід до загальнообов'язкової десятирічної освіти; до 1980-х рр. більше, ніж у 5 разів збільшилася кількість спеціалістів з вищою освітою та науковців. У республіці проводилися фундаментальні дослідження з математичних, природничих і технічних наук. Особливо великі досягнення були в галузі кібернетики (у 1973 р. українською мовою вийшла унікальна двотомна “Енциклопедія кібернетики”), ядерної фізики, астрономії, атомної енергетики й ракетобудування, матеріалознавства, механіки, біохімії, с/г наук тощо. Світової слави набули розробки інститутів електрозварювання ім. Є.Патона, кібернетики ім. В.Глушкова, багатьох інших академічних, міжгалузевих та університетських наукових центрів.

В УРСР працювало багато визначних учених та педагогів. Однак їхня діяльність часто сковувалася адміністративно-командними методами управління і партійним диктатом. Наукові розробки надзвичайно повільно й неефективно втілювалися у виробництво, кількісні показники переважали над якісними.

Відставання від цивілізованого світу найпомітніше виявилося в соціально-побутовій, культурній і гуманітарній сферах. Їх надмірна заідеологізованість привела до формування фальшивих ідеалів, ігнорування загальнолюдських цінностей та норм морального й національного виховання. Гіперболізація т.зв. “класового підходу” і “соціалістичного” реалізму, формалізм у вирішенні національно-релігійних проблем створювали духовний вакуум, розривали зв'язок минулих і наступних поколінь. Жорстоко переслідувалися неформальні об'єднання та будь-які інші спроби вийти за межі установлених комуністичною владою догм і стереотипів.

Отже, після усунення від влади М.Хрущова змінилися тенденції суспільного розвитку СРСР. Владні структури намагалися запровадити в практику взаємовиключні явища: посилити централізм в економіці і задіяти ринкові економічні регулятори. У результаті реформування перетворилося в розмови про реформи.

У країні почали проявлятися застійні і кризові явища. Про це свідчили чимало фактів:

1.однобокість, непропорційність економіки. На долю важкої промисловості припадало майже 90% виробничих фондів країни, легкої - 3,7%, агропромислового комплексу - 6,3%;

2.закупівля зерна за кордоном щорічно на суму 40-50 млрд. крб.;

3.падіння продуктивності праці більше, ніж удвоє;

4.загострення демографічної ситуації. Природній приріст населення перестав забезпечувати просте відтворення поколінь;

5.неприйняття командно-адміністративною системою вимог і змін, викликаних науково-технічною революцією;

6.залишкова система фінансування освіти, медицини,