Україна – суверенна держава: проблеми становлення

Спочатку команді Л. Кучми вдалося досягли певних успіхів у проведенні економічних реформ. Різко впали темпи інфляції: із 72 % у листопаді 1994 р. до 4,6 у травні 1995 р. Значно зменшився розрив у рівні середньої заробітної плати між Україною й Росією. З'явились умови для перетворень у промисловості і сільському господарстві. Президент видав декрет, за яким до кінця 1995 р. мали бути приватизовані 90% дрібних підприємств. 

Важливу роль у стабілізації зіграла грошова реформа (вересень 1996 р. ), коли була введена національна валюта – гривня, а також прийняття у цьому ж році Основного закону держави – Конституції. Ухвалення 28 червня 1996 р. Конституції стало важливим підсумком п'ятирічного утвердження державної незалежності України. За оцінками вітчизняних та зарубіжних експертів, Конституція України належить до найдемократичніших у світі. 

Протягом 1990-х років відбулися глибокі зміни в економічній сфері: поряд із кризовими, зародилися та набрали силу певні позитивні тенденції та процеси. Насамперед, треба відзначити перелом у реформуванні відносин власності. Уже на початок 2001 р. понад 70% загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. Значні зміни відбулися в аграрному секторі, де мало місце роздержавлення землі й формування реального власника на землю. Подальшому реформуванню на селі мав сприяти Земельний кодекс, затверджений парламентом у жовтні 2001 р. Головна мета земельної реформи – передання землі тим, хто її обробляє, і формування в перспективі ринку землі, перетворення її на товар.

Відбулися деякі позитивні зміни в економіці протягом останніх років. У 2000 р. вперше відбулося реальне зростання ВВП (на 5,8%), виробництво промислової продукції зросло на 12,9%, а сільськогосподарської – на 9,2%. Досить високі темпи приросту як у промисловості, так і в аграрному секторі, спостерігалися і в наступні роки. Так, у 2003 р. обсяг валового продукту зріс на 9,3%, в основному за рахунок будівництва та машинобудування. 

На виборах Президента України у 1999 р. у 2-му турі повторно був обраний Л. Кучма, набравши 56,3 % (понад 15 млн. ) голосів. За лідера Комуністичної партії П. Симоненка проголосувало 37,8 % (понад 10 млн. ) виборців. 

Посилилося протистояння між Президентом і парламентом, внаслідок чого у січні-лютому 2000 р. у Верховній Раді вперше була створена некомуністична більшість. Це породило сподівання на започаткування якісно нового етапу розвитку українського парламентаризму та української держави загалом. Та насправді, формування більшості не зняло, а лише на деякий час приглушило протиріччя, пов'язані з боротьбою різних політичних сил за владу і розподіл сфер впливу. 

 

 

Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток її як незалежної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності та недоторканості кордонів; входження національної економіки до світової економічної системи; захист прав та інтересів громадян України, що перебувають за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями тощо. 

В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію “мосту між Заходом і Сходом”. Пріоритетними напрямками були визнані: розширення участі у європейському співробітництві; активна участь в діяльності ООН; співпраця з державами Європейської співдружності, НАТО та СНД. 

 

Європейський напрямок

За роки незалежності зроблено чимало для того, щоб органічно інтегруватися до європейської міжнародної спільноти. Україна першою з країн СНД уклала угоди про партнерство і співробітництво з Євросоюзом, стала повноцінним членом Ради Європи (з 1995 р. ), учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала ряд документів про співробітництво і партнерство з НАТО та західноєвропейськими країнами. Особливе значення мала мала підписана у 1997 р. Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО. 

Наша держава співпрацює з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, іншими світовими та європейськими кредитно-фінансовими інституціями. З 1 січня 2000 р. Україна вперше як незалежна держава почала виконувати функції члена Ради Безпеки ООН, що означає підвищення її відповідальності та ролі у збереженні миру на нашій планеті. Українські військовослужбовці брали участь у миротворчих операціях ООН у колишній Югославії, Сьєра-Леоне, Анголі та інших країнах. На початку ХХІ ст. у миротворчих місіях ООН брали участь бл. 1600 українських військових фахівців. 

Україна офіційно проголосила курс на вступ до Європейського Союзу. У 2002 р. Президент Л. Кучма навіть конкретизував (очевидно, лицемірно) дату вступу України до ЄС – 2011 рік за умови досягнення нашою державою європейських життєвих стандартів. Також заявлено про намір вступити до НАТО, але офіційних документів так і не було оформлено. Більше того, внаслідок “касетного скандалу”, що розгорнувся у 2000 році, численних корупційних справ та резонансних вбивств (зокрема, першого Голови Національного банку України В. Гетьмана у 1998 р., лідера Народного Руху В. Чорновола у 1999 р., журналіста Ґ. Ґонґадзе у 2000 р. та ін. ), значно підірвали довір'я Заходу до українського керівництва. Європейські лідери неодноразово висловлювали свою занепокоєність станом справ в Україні, зокрема, відсутністю реальних демократичних прав і свобод. 

Характерною рисою процесу інтеграції України до європейських структур є, з одного