Україна – суверенна держава: проблеми становлення

Для налагодження плідних стосунків із Заходом особливо важливе значення мав візит до Києва і Львова у червні 2001 р. папи римського Івана-Павла ІІ. Глава держави Ватикан підкреслив “виразне європейське покликання “ України і закликав її громадян, особливо молодь, сповідувати високі духовні цінності. 

Європейський вектор зовнішньої політики України відкрив можливості для розвитку плідних двохсторонніх стосунків з європейськими державами. Чільне місце тут посідає Німеччина, котра за обсягом прямих інвестицій займає друге місце після США серед іноземних інвесторів України. Останнім часом активізувалися контакти з Великобританією, Францією, Австрією, Італією. 

Європейська інтеграція України передбачає налагодження добрих відносин з сусідніми державами. Найбільш активно розвиваються контакти з Польщею, яка сприяє реалізації прагнень України інтегруватися в європейські структури, енергійно підтримала вступ нашої держави до Ради Європи. Регулярними стали зустрічі президентів України та Польщі. Інтенсивно розвиваються економічні відносини. Значно збільшився торговельний оборот, який в окремі роки подвоювався. На початку 2001 р. в Україні функціонувало понад 800 фірм за участю польського капіталу. Із вступом Польщі до ЄС, Україна отримала статус країни, яка має спільні кордони із Співдружністю європейських держав. 

За роки незалежності Україна налагодила відносини з такими сусідніми державами, як Словаччина, Угорщина, Румунія та ін. Зокрема, Румунія висувала до України ряд територіальних претензій, але у 1997 р. обидві держави підписали Договір про дружбу і партнерство. 

 

Україна – НАТО

Намагаючись гарантувати власну безпеку, Україна активізувала контакти з Північноатлантичним союзом. У липні 1997 р. у Мадриді Президентом України та лідерами 16 держав-членів НАТО було підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Важливою в цьому документі є теза про те, що “НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, а також принцип непорушності кордонів”. 

Співробітництво з Північноатлантичним союзом розгортається в різних сферах. Зокрема, Україна брала активну участь у багатьох заходах, передбачених програмою “Партнерство заради миру”, у тому числі й спільних військових навчаннях. Військове співробітництво передбачає участь у миротворчих місіях, у яких з липня 1992 р. було задіяно бл. 10 тис. українських військовослужбовців. Яскравим прикладом такої діяльності є участь миротворчого контингенту української армії в Іраку. 

 

Американський напрямок

Протягом усього періоду незалежності динамічно, але водночас непросто, розвивалися відносини на одному з магістральних напрямків української зовнішньої політики – американському. У перші роки США дотримувалися політики блокування американсько-українських економічних та політичних контактів. Але рішучі кроки нашої держави на шляху ядерного роззброєння сприяли переоцінці Білим домом як розуміння місця України у світі, так і значення українсько-американських відносин. Внаслідок цього США від блокування перейшли до політики “стратегічного партнерства”, яка передбачає тісну взаємодію у сферах національної безпеки, зовнішньої політики, економіки, торгівлі, інвестицій тощо. У вересні 1996 р. Конгрес і Сенат США ухвалили спеціальні резолюції щодо України на підтримку її незалежності. Вашингтон дедалі частіше підкреслює, що Україна нині є важливим гарантом стабільності й безпеки в Європі, помітним чинником міжнародного життя. Тому США неодноразово заявляли свою підтримку процесам демократизації українського суспільства, прискоренню радикальних політичних та економічних перетворень. 

 

Українсько-російські відносини

Від самого початку незалежності виникли проблеми у стосунках України з Росією, керівництво якої вбачало в СНД зародок нового Союзу під своєю егідою. Москва прагнула перетворити співдружність у наддержавну організацію, яка б давала змогу контролювати економічну, політичну та військову діяльність держав-учасниць. У зв'язку з цим, Україна не підписала ряд угод, зокрема, договорів про колективну безпеку (травень 1992 р. ) та про створення Економічного Союзу (вересень 1993 р. ). У 1994 р. Україна приєдналася до Економічного союзу на правах асоційованого члена. 

Існували проблеми щодо недоторканості кордонів. В діях російського парламенту проявились претензії стосовно Криму, пізніше – Севастополя. Найбільшим каменем спотикання в українсько-російських взаєминах став Чорноморський флот, на який претендували обидві держави. 

Так, у травні 1992 р. Верховна Рада Російської Федерації виступила проти рішень радянських органів влади від 1954 р. про передачу Кримської області Українській РСР, а згодом, незважаючи на угоду про недоторканість кордонів, висунула претензії щодо Севастополя, як міста “російської слави” і “головної бази єдиного Чорноморського флоту”. Такі ухвали не мали жодної юридичної сили, що констатувала також Рада Безпеки ООН. Однак, для України ситуація ускладнилася ще й активізацією діяльності проросійських сепаратистських сил на Кримському півострові. 

Кримськуавтономну республікубуло відновлено у складі УРСР у 1991 р. Після провалу серпневого путчу проросійські сили півострова згуртувалися у Республіканському русі Криму (згодом – Республіканської партії Криму) під керівництвом Юрія Мєшкова. У лютому 1992 р. Верховна рада Кримської АРСР встановила нову офіційну назву – Республіка Крим. 5 травня 1992 р. була проголошена її державна самостійність, 6 травня - ухвалена Конституція, також було призначено загальнокримський референдум про незалежність. Верховна рада України ці рішення скасувала, але “війна указів” між Києвом і Сімферополем затяглася на декілька років, набравши особливої гостроти після перемоги Ю. Мєшкова на президентських виборах у Криму у січні 1994 р. 17 березня 1995 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України “Про Автономну Республіку Крим”, скасувала кримську конституцію та окремі закони РК, зокрема про її Президента та Конституційний суд. Конституцію автономії поступово було узгоджено із українським законодавством. 

Росія прагнула утвердити своє монопольне право наЧорноморський флот, заявляючи, що він “був, є і буде російським”. У 1992 р. було досягнуто угоди про те що флот має бути розділений порівну, але у вересні 1993 р. у Масандрі поблизу Ялти Л. Кравчук підписав протокол про підготовку російсько-української угоди, за якою фактично увесь Чорноморський флот разом з усією його інфраструктурою переходив до Росії за відповідну компенсацію Україні. Таке рішення викликало обурення в Україні, а Л. Кравчука демократична опозиція звинуватила у зраді національних інтересів. 

У 1994 р. на українсько-російських переговорах було домовлено, що за Україною залишаються 15-20% кораблів ЧФ, а решту вона продасть Росії. Проте не вдалося домовитися про місця базування у Криму двох чорноморських флотів – російського та українського, що викликало нову хвилю протистояння. 

23 жовтня 1996 р. Державна дума Росії ухвалила рішення про припинення поділу флоту і поновила територіальні претензії до України. Також Рада Федерації Росії з ініціативи мера Москви Ю. Лужкова знову вернулася до питання про статус Севастополя. 

На сьогоднішній день відносини між двома сусідніми державами (“стратегічними партнерами”) закріплені у так званому “великому” Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство, підписаному президентами у Києві 31 травня1997 р.У ньому були підтверджені територіальна цілісність держав та непорушність кордонів. Щодо Чорноморського флоту, то Україні залишалося 18% кораблів, а решту викуповувала Росія. Севастополь визнавався українським містом, але Росія отримала право на 20-річну оренду тут своєї військово-морської бази. Викупні платежі і вартість оренди покривалися боргом України за енергоносії. 

Проте і після підписання договору, російсько-українські відносини залишаються напруженими. Час від часу великодержавні, проімперські устремління політичної еліти Росії даються взнаки. Яскравим прикладом такої поведінки є події навколо острова Тузла; намагання скористатися ситуацією в Україні щодо нафти і газу, використання мовного і національно-релігійного факторів тощо. 

Практика “особливих” відносин України з Росією протягом минулих років наглядно продемонструвала необхідність зближення та активізації співробітництва із західними країнами, не менш масштабного, ніж з Росією, що гарантуватиме міжнародне визнання суверенності української держави. 

 

 

Восени 2000 р. в Україні знову загострилося політичне протистояння, приводом до якого стали події навколо загибелі журналіста Г. Ґонгадзе та “касетний” скандал, пов'язаний із записами на магнітну плівку розмов посадовців у президентському кабінеті. Активізувалася правоцентристська опозиція, спалахнули гострі дискусії у Верховній Раді навколо осіб силових міністрів, а у центрі Києва 15-26 грудня функціонувало наметове містечко опозиціонерів, на зразок студентської акції 1990 р. В межах опозиції організаційно оформилися три осередки – Форум національного порятунку, об'єднання “Україна без Кучми”, Громадський комітет опору “За правду!” та ін. Серйозним випробуванням, як для влади, так і для опозиції, стали події 9 березня 2001 року, які вилилися у масові сутички з міліцією. 

На виборах 2002 р. до Верховної Ради пройшло 6 партійних блоків і партій: перемогу здобув блок Віктора Ющенка “Наша Україна” (23,5%); крім нього до парламенту увійшли Комуністична партія (20%), пропрезидентський блок “За єдину Україну” (11,9%), блок Ю. Тимошенко (7,21%), Соціалістична партія (6,9%) і Соціал-демократична (об'єднана) партія (6,2%). Половина народних депутатів, тобто 225 чоловік, балотувались за партійними списками. Згодом, внаслідок політичних маніпуляцій, Головою ВР обрано лідера блоку “За єдину Україну” В. М. Литвина. Протягом 2002-го і наступних років опозиція до нинішньої влади в складі блоків “Нашої України” і Ю. Тимошенко, Компартії і Соцпартії провела серію політичних акцій, спрямованих на дострокову відставку президента Л. Кучми. 

Переломними подіями у політичному протистоянні влади та опозиції стали революційні події 2004 р., пов'язані із черговими виборами Президента України. Діюча влада зробила все можливе для фальсифікації результатів виборів, висунувши своїм кандидатом Прем'єр-міністра Віктора Януковича. Однак, завдяки масовій народній підтримці у ході “помаранчевої революції”, перемогу здобув Віктор Ющенко – харизматичний національний лідер, що у минулих роках отримав славу успішного Прем'єр-міністра і професійного Голови Національного банку. 

23 січня 2005 р. В. Ющенко склав присягу “народного” Президента у Верховній Раді та на київському Майдані. Сформований на початку лютого 2005 р. уряд на чолі із Юлією Тимошенко розпочав активну реформаторську діяльність, маючи велику підтримку з боку усіх верств населення держави. 

Однак Україну чекали нелегкі випробовування. 

 

 

1. Всеукраїнський референдум і вибори Президента 1 грудня 1991 р. 

2. Міжнародне визнання України. Ядерне роззброєння. 

3. Національно-державна символіка. Ухвалення Конституції. 

4. Запровадження національної грошової одиниці – гривні. 

5. Соціально-економічний і політичний розвиток у 1990-х рр. 

6. Українсько-російські відносини. 

7. Зовнішньополітична діяльність. Євроатлантична інтеграція. 

8. Україна на початку ХХІ ст. "Помаранчева революція" 2004 р. та її наслідки.