Українська антропологія

Предмет:

Тип роботи:

Реферат

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

в історії вітчизняної антропології залишив видатний етнолог П. Чубинський (1839- 1884) (див. додаток 1). В 1869 р. він за дорученням Російського географічного товариства організував експедицію для збирання етнографічно-фольклорних матеріалів на території України. За її результатами протягом 1872-1879 рр. учений опублікував сім томів «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західноруський край», які були відзначені золотою медаллю на виставці в Парижі та Уваровською премією Петербурзької Академії наук. В одному з томів він навів дані про фізичну подобу юнаків-призовників (1366 осіб), зібрані лікарями рекрутських комісій. На його думку, вони дають змогу виділити на Правобережжі три типи: український, галицько-подільський та волинський, які відрізняються між собою за зростом і, частково, кольором волосся та очей. Крім того, вчений намагався окреслити роль окремих компонентів, які. на його думку, ввійшли до складу українського народу: тюркського, тобто з певною монголоїдною домішкою; південнослов'янського та румунського (фракійського), залучивши для цього історично-етнографічні та лінгвістичні дані. Хоча багато ознак, використаних Чубинським для широких узагальнень, визначалися візуально і отже, дуже приблизно (наприклад: форма голови: округла, опальна і т. ін.) чи взагалі не використовуються в сучасній антропології (швидкість та характер ходьби людини), деякі його спостереження підтвердилися у процесі пізніших досліджень, які базувалися на досконаліших методичних засадах.

2. Федір Вовк – засновник вітчизняної антропології

Важливою віхою в історії антропології є діяльність одного і найяскравіших Представників вкраїнської науки кінця XIX – початку XX ст. – Федора Вовка (1847- 1918) (див. додаток 2).

Вовк належав до блискучої плеяди громадських діячів і вчених, світогляд яких сформувався на хвилі національного піднесення в Україні пореформеної доби. Закінчивши природничий факультет Київського університету Св. Володимира, він, одначе, присвятив епос життя здебільшого гуманітарним наукам, інтерес до яких був зумовлений його суспільними поглядами. Людина дії. Вовк замолоду брав активну участь у діяльності київської «Громади» і під загрозою арешту був змушений таємно залишити батьківщину.

Хто зна, як склалася б його подальша доля, якби після тривалих поневірянь у Румунії, Болгарії та Швейцарії він 1887 року не оселився у Парижі – загальновизнаному центрі антропологічної науки. Попри свої далеко не юнацькі літа Вовк став постійним слухачем лекцій у Недільній школі та лабораторії Паризького антропологічного товариства, які читали провині французькі вчені. Завдяки систематичним заняттям антропологією він 1905 року успішно захистив у Сорбонні дисертацію на тему «Скелетні видозміни ступні у приматів та в людських рас», піднявшись до рівня своїх учителів. За неабиякі наукові успіхи Паризьке антропологічне товариство нагородило українського дослідника великою медаллю П. Брока та щорічною премією Г. Годара.

Ще під час перебування за кордоном Вовк доклав чимало зусиль для організації антропологічних досліджень на території України, діставши підтримку з боку французьких учених. Перший крок у цьому напрямі він зробив 1903 року, коли на запрошення М. Грушевського – голови Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові – провів антропологічні виміри 726 осіб – мешканців Галичини, Закарпаття та Буковини. Дослідження в західноукраїнських землях, то входили до складу Австро-Угорщини, Вовк продовжив і в наступні роки. Згодом вони склади основу великої етапі «Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини» (1908), де вперше була висловлена думка про належність українців до виділеної Й. Денікером «великої південної групи великорослих і темних брахіцефалів, які він називає адріятицькою і яку з антропологічного погляду можна б було назвати просто славянською».

Ще ширші можливості для антропологічного вивчення українців відкрилися Вовкові тоді, коли після 26-річної еміграції він дістав дозвіл повернутися до Росії (щоправда, без права мешкати в українських губерніях). У січні 1906 р. вчений став співробітником Російського музею в Петербурзі, а згодом Санкт-Петербурзького університету. Згуртувавши довкола себе велику групу студентів – вихідців з України, він налагодив систематичне збирання даних у тих регіонах імперії, де компактно мешкали великі групи української людності. За підсумками цих досліджень (а вони охопили близько 5 тис. осіб) Вовк підготував розділ «Антропологічні особливості українського народу» в другому томі колективної праці «Український народ в його минулому і сьогоденні» (1916).

На підставі аналізу варіацій антропометричних та антропоскопічних ознак у більш ніж 40 територіальних груп учений дійшов висновку щодо відносної антропологічної однорідності українського народу. «Українці, – писав він, – є досить одноманітне плем'я, темноволосе, темнооке, вище за середній зріст чи високого зросту, брахіцефальне, порівняно високоголове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, з порівняно короткими верхніми та довшими нижніми кінцівками». Сукупність цих ознак Вовк назвав українським антропологічним типом, зауваживши, що відхилення від нього загалом незначні і спостерігаються лише на «скрайках» етнічної території українського народу. На його думку, українці належать до так званої адріатичної, або динарської раси, ознаки якої поширені переважно серед південних і частково західних слов'ян – сербів, хорватів, чехів, словаків.

Висновки Вовка були неоднозначно зустрінуті представниками московської антропологічної школи, очолюваної Анучиним. У той же час вони надовго визначили напрями пошуків українських учених – І. Раковського, А. Носова, С. Руденка, Р. Єндика та ін.

Все життя Федір Вовк мріяв повернутися в Україну. Здавалося, цій мрії судилося здійснитись: навесні 1918 р. в похмурий Петроград йому надійшло запрошення зайняти посаду професора кафедри географії та антропології Київського університету. Однак по дорозі до Києва