Українська антропологія

 

 

За кілька років по смерті Ф. Вовка один із його учнів – О. Алешо – в неймовірно важких умовах повоєнної руїни перевіз із Петрограда до Києва архів, книгозбірню (понад 8 тис. томів унікальних видань) та численні антропологічні й етнографічні колекції свого вчителя. Всі ці матеріали були зосереджені в Музеї (згодом – Кабінеті) ім. Хв. Вовка при Українській Академії наук, який складався з трьох розділів – етнографії, антропології та первісної історії. Тут були представлені краніологічні колекції, муляжі, предмети матеріальної культури давнього населення України, етнографічні експонати тощо. Попри брак коштів співробітники музею А. Носов, М. Мушкет, В. Ткач систематично проводили антропологічні дослідження, обстеживши кілька територіальних груп українців Поділля, Черкащини, Півдня, кримських татар, поляків та ін. Носов опублікував зібрані ним дані в кількох статтях, в яких він загалом дотримувався Вовкової схеми, хоча, на відміну від свого вчителя, не виключав ролі змішування у формуванні морфологічних рис українського народу. В 1927 р. при Кабінеті був організований гурток-практикум для молодих науковців, де читали лекції та проводили практичні заняття. Однак на початку 30-х років цей науковий осередок, який продовжував традиції Вовкової школи, закрили, а його керівника М. Рудницького заслали до Пермської області Росії. Ф. Вовка офіційно оголосили «українським буржуазним націоналістом» ба навіть расистом, а його праці вилучили з бібліотек і замкнули у спецсховищах.

Ще одним центром антропологічних досліджень у 20-30-ті роки був Харків, тодішня столиця УРСР. Тут були створені антропологічні кафедри, кабінети й лабораторії – в медичному інституті, Інституті ортопедії і травматології, Українському психоневрологічному інституті і т. д. Зокрема, в антропологічному відділенні психоневрологічного інституту відкрився анатомо-антропологічний музей із колекцією черепів, зібраною під час археологічних розкопок, муляжів тощо.

Широке визнання дістала діяльність колективу антропологів Харківського інституту народної освіти. Очолюваний професором Л. Ніколаєвим, колектив зосередився на вивченні питань фізичного розвитку різних вікових груп населення з урахуванням впливу зовнішнього середовища та спадковості. Наприкінці 20-х – на початку 30-х років харківські вчені зібрали численні дані про фізичний тип міських і сільських мешканців – представників різних соціальних та професійних прошарків людності Лівобережної України. Опрацьовані із застосуванням біометричних методів, ці дані склали основу спеціальних шкал, які широко застосовувалися в легкій промисловості при виготовленні одягу. Одночасно харківські антропологи видали кілька наукових збірок, присвячених дослідженням груп крові населення України. Ці праці й досі не втратили свого наукового значення.

Упродовж 20-х років антропологічні центри діяли також в Одесі, Дніпропетровську. Всіх їх ліквідували на початку 30-х років у зв'язку з тотальним наступом сталінщини на українську науку й культуру.

У Львові у цей час працювали яскраві представники школи Ф. Вовка – І. Раковський та С. Руденко. В 1927 р. у збірці Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка вони вмістили узагальнюючу статтю «Погляд на антропологічні відносини в українського народу», де зробили спробу переглянути погляди свого вчителя. На відміну від нього, вони дійшли висновку про те, що антропологічний склад українців сформувався в результаті змішування «щонайменше шести головних європейських типів», основним з яких «є, безперечно, адріятицький», тобто динарський. За їхніми підрахунками, він охоплює 44, 5% української людності, переважаючи в південній смузі. Поряд із динарським на етнічних теренах України досить широко представлений ще один темнопігментований брахікефальний, але менш високорослий тип – альпійський (22, 0%). «Обидва антропологічні типи: адріятицький і альпійський, – зауважують дослідники, – так злучені численними перехідними постатями, що можемо тут злучити їх в один спільний «альпо-адріятицький» антропологічний тип. Це є, власне, той тип, який покійний наш учитель назвав «українським» типом і який кожному антропологові, що має нагоду зустрічатись з українським народом, відразу кидається в вічі». Своє бачення антропологічного складу людності України запропонував також представник львівської антропологічної школи Ростислав Єндик, який за співвідношенням основних антропологічних типів виокремив на українських землях чотири смуги. У трьох із них, на його думку, знов-таки переважає динарський тип.

 

Таблиця 1

Антропологічна характеристика людності українських етнічних земель (за Р. Єндиком, 1949)

 

Назагал протягом 20-30-х років українська антропологія зробила певні кроки у своєму поступі. Однак вона хибувала відсутністю систематичних польових досліджень і серйозного методичного підґрунтя. Нормальному розвиткові вітчизняної науки про людину перешкоджали жорстокі репресії з боку сталінського режиму.

 

 

По закінченні Другої світової війни в Україні не залишилося жодного антропологічного осередку: одні вчені загинули в сталінських таборах, інші припинили свої дослідження з остраху перед репресіями, дехто емігрував на Захід.

Новий етап у розвитку української антропології розпочався в середині 50-х років, коли у відділі етнографії Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (нині – Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України) була створена група антропології під керівництвом академіка Івана Підоплічка. Це відчутно сприяло планомірним дослідженням антропологічного складу українського народу, здійсненню комплексних експедицій на теренах республіки і за її межами, накопиченню палеоантропологічних матеріалів із стародавніх некрополів тощо.

У 1955 р. розпочала свою діяльність Українська антропологічна експедиція