Українська лексикографія

Тема 12. Українська лексикографія

12. 1. Лексикографія як розділ мовознавства. Історія української лексикографії

12. 2. Сучасна класифікація словників

12. 3. Економічні словники

12. 4. Комп’ютерна лексикографія. Українські електронні словники

Література

12.1. Лексикографія як розділ мовознавства. Історія української лексикографії

Лексикографія – розділ мовознавства, предметом якого є теорія і практика укладання словників різних типів.

Українська лексикографія має давню традицію, початок якої збігається з виготовленням у Києві найдавніших списків та копій церковнослов’янських текстів, а потім появою перекладів з грецької мови і власних оригінальних творів. Першими спробами лексикографічного опрацювання слова були глоси (гр. glossa – застаріле або малозрозуміле слово), які пояснювали грецькі слова. Глоси виконували перекладну, тлумачну або етимологічну функції.

У Київській Русі були поширені словники-ономастикони, які тлумачили християнські імена. Такі лексикографічні праці відомі з ХІІІ ст.

Першим українським словником став рукописний церковнослов’янсько-український "Лексиc с толкованіем слов просто" невідомого автора. Ця праця, до реєстру якої входить 896 слів, відіграла позитивну роль у розвитку староукраїнської лексикографії.

1596 р. у Вільні вийшов перший український друкований словник "Лексис…" Лаврентія Зизанія, який продемонстрував найвищий для свого часу в Європі рівень лінгвістичної культури в лексикографічному опрацюванні слова, оскільки подавав і переклад, і тлумачення слів, їхню етимологію, окремі синонімічні ряди.

Гідним продовжувачем справи Л. Зизанія став Памво Беринда, видатна праця якого "Лексикон словенороський...", видана 1627 р. в Києві, містить близько 7 тис. словникових статей. Вона складається з двох частин – власне церковнослов’янсько-українського словника і словника вживаних у тогочасній мовній практиці іншомовних слів.

Друга половина XVІІ-XVІІІ ст. характеризувалися поступовим витісненням української мови з освіти і ділового письменства, а також з книгодрукування – найважливішої сфери функціонування українського слова. Це вкрай негативно позначилося на розвитку лексикографії.

Протягом другої половини ХІХ ст. вийшов друком ряд лексикографічних праць, але найвизначнішим досягненням української лексикографії початку ХХ ст. став "Словарь української мови" у 4 томах (70 тис. слів), виданий за редакцією і найактивнішою авторською участю Бориса Грінченка в 1907-1909 рр.

Докорінна зміна статусу української мови у 20-х роках ХХ ст. активізувала лексикографічну роботу. З 1921 р. почав функціонувати Інститут української наукової мови, завдання якого полягало насамперед в укладанні різногалузевих термінологічних словників, виробленні норм української наукової термінології. Протягом 1926-

1932 рр. працівники інституту видали понад 50 термінологічних словників. У 1930-х роках в УРСР планувалося видання 20-томної енциклопедії, але через репресії проти української культури і її діячів цього не відбулося.

До фундаментальних лексикографічних праць належать шеститомний Українсько-російський словник",

виданий Інститутом мовознавства протягом 1953-1970 рр., тлумачний "Словник української мови" в 11 томах (1970

– 1980, понад 134000 слів). Вагомі українські лексикографічні праці з'явилися за межами України. Завдяки

об'єднанню найкращих наукових сил української діаспори було підготовлено і здійснено видання 10-томної

"Енциклопедії українознавства" (1952-1985) за редакцією професора Володимира Кубійовича, яка стала значним

інформаційним явищем, адже поширювала у світі правдиві знання про Україну. У наш час її перевидано

зусиллями НТШ у Львові (1993-2000).

Від початку 90-их років активізується словникова робота у зв’язку зі становленням України як самостійної держави. У кількісному плані переважають перекладні загальномовні та термінологічні словники. Значним успіхом української лексикографії є "Великий тлумачний словник сучасної української мови" (2001), "Словник синонімів української мови" у 2-ох томах (2001), "Українська мова: Енциклопедія" (2000).

12.2. Сучасна класифікація словників

Сьогодні не існує єдиної класифікації словників, що спричинено великою кількістю критеріїв їх групування, найголовніші з яких: мета укладання словника, його функція, характеристика слова відповідно до сфери лексикографічного опису мови, спосіб опрацювання мовного матеріалу.

Залежно від змісту матеріалу і способу його опрацювання розрізняють два типи словників: енциклопедичні і лінгвістичні. Між ними існують принципові відмінності щодо реєстру слів і тих ознак, за якими їх характеризують.

Енциклопедичні словники (енциклопедії) тлумачать не слова, а позначувані ними поняття, описують предмети, явища, події з найрізноманітніших галузей (економічної, історичної, фізичної, біологічної, хімічної та ін.), розповідають про видатних діячів історії, науки, культури, а отже, пояснюють і загальні, і власні назви, окрім цього, для повноти опису містять схеми, таблиці, карти, діаграми, малюнки, репродукції, фото тощо. Коли Анатоль Франс зазначав, що словник - це цілий світ в алфавітному порядку, він мав на увазі, очевидно, саме енциклопедичні словники.

Слово енциклопедія (з грец. – коло загальноосвітніх знань) первинно означало сім вільних мистецтв: граматику, риторику, логіку, геометрію, арифметику, музику та астрономію. Праці енциклопедичного характеру створювали ще до нашої ери в Стародавній Греції, Римі, Китаї, а також у країнах арабської писемності. У X ст. перша енциклопедія, складена за алфавітним принципом, з'явилася у Візантії. У ХVІІІ ст. передові мислителі Франції – Дені Дідро, Жан Д'Аламбер, Вольтер, Шарль Монтеск'є, Жан-Жак Руссо та ін. – підготували 35-томне видання "Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел".

Найбільшими енциклопедіями сьогодні вважають "Британську енциклопедію" (Encyclopedia Britannica, перше

3-томне видання відбулося 1768-1771 рр., витримала понад 20 видань, зокрема електронних), франкомовну

енциклопедію Ларусса (Larousse, заснована 1852 р., з 1971 р. видається "Велика енциклопедія" в 60-ти томах),