Українське питання між світовими війнами та проблема гарантій безпеки

П. В. Сацький

У статті досліджується українське питання в період між Першою і Другою світовими війнами в контексті проблеми міжнародних гарантій.

Ключові слова: гарантії безпеки, спільний кордон, «український коридор», гарантійні союзи.

Проблема гарантій безпеки для людини, суспільства, держави є ключовою для системи міжнародних відносин, оскільки, за влучним визначенням А. Шо- пенгауера, однією із функцій держави є захищати людину від людини, бо «людина людині – вовк» [1, 500]. Відповідно, держава має убезпечити своїх громадян від наступальної політики з боку інших держав, причому не лише боєготовністю армії, а й дипломатичними засобами. Тому гарантії безпеки є справою і внутрішньої, і зовнішньої політики держави. У першій – це питання судочинства, арбітражу, встановлення законодавства, контролю за його дотриманням, гарантії громадянам їхніх прав та свобод. Тут ми маємо справу з проблемою забезпечення державою спільних для суспільства прав. У зовнішній політиці держава має забезпечити дипломатичними заходами умови, за яких виключаються загрози зі сторони інших держав як економічного, так і військового характеру.

Проблемі міжнародних гарантій безпеки та прав громадян і людини присвячено чимало робіт науковців різних спеціальностей. Зокрема, міжнародні гарантійні механізми періоду між світовими війнами доволі детально вивчалися в радянській [2], сучасній російській [3], західній [4-5] та українській історіографіях [6-7]. Проте, роль і місце українського питання в системі міжнародних гарантій безпеки вказаного періоду залишилися поза увагою дослідників. Метою цієї статті є аналіз впливу українського питання на проблему міжнародних гарантій безпеки у Центральній Європі в період між Першою і Другою світовими війнами.

Загальнотеоретичні аспекти ролі держави у забезпеченні гарантій безпеки для її громадян після Першої світової війни у Європі набули додаткової актуальності. Держави, які не мали міцної єдності суспільства могли опинитися перед загрозою ззовні та створити передумови для великої війни, якої боялися суспільства більшості країн повоєнної Європи. Тому питання єдності суспільств її держав стали міжнародними – як питання захисту прав національних меншин, трудових прав людини тощо. Г арантії дотримання прав національних меншин усували внутрішню напруженість у країнах і спокуси для інших держав скористатися нею для здійснення тиску, який міг призвести до війни. Порушення соціальних прав громадян могло призвести до революційних перетворень, а тому провідні держави вважали за необхідне подбати про рівність трудових прав в усіх державах [8, 157]. Для українського народу ця проблема була надзвичайно актуальною, оскільки одна її частина стала ареною соціального, а інша – міжнаціонального протистояння, до того ж були намагання переплести ці два аспекти. Так, у соціальній революції підросійської України постійно підкреслювався дрібнобуржуазний характер українського державотворення, а в українсько- польському конфлікті на Галичині акцент на більшовизації українців робили і польські [9, 275], і британські політики [10, 219].

Характер Першої світової війни, що змусила уряди воюючих держав здійснювати мобілізацію величезних ресурсів, у результаті чого майже кожна сім’я мала втрати, зумовлював потребу для кожної держави забезпечувати гарантії громадянам на випадок війни, зокрема всі вони отримали природне право на гарантію компенсації втрачених матеріальних ресурсів. Особливе значення мали факти окупації територій держав військами противника. Так, територія України 1918 р. була зайнята німецько-австрійськими військами. Цей факт отримав свого часу різні оцінки з боку суб’єктів міжнародного права. Відомо, що це сталося за домовленістю із Генеральним Секретаріатом УНР, яку підтримав і гетьман П. Скоропадський. Він навіть вимагав, аби без німецьких військ не залишилося жодного повіту [11, 5]. Проте, зі сторони деяких країн-пе- реможниць оцінка перебування цих військ була доволі суперечливою. Так, представник США на мирній конференції, полковник Хауз оцінив це як окупацію, хоча країни Антанти наполягли, щоб німецькі війська перебували на територіях колишньої Російської імперії, виконуючи функцію підтримання порядку [12, 80зв. ]. Відтак, у мирних договорах з країнами Четвертного союзу було закладено гарантію для Росії, на вимогу компенсацій, згідно ст. 116 Версальського договору з Німеччиною та її союзниками, хоч ця стаття зумовлювала потребу оцінки німецько-австрійського перебування на територіях колишньої Російської імперії. Тому для населення України проблема гарантій збереження їх майна і компенсацій за військові втрати була надзвичайно актуальною. Власне відсутність у роки революції таких гарантій призвела до стрімкої руйнації державних інституцій і формування нових, що намагалися такі гарантії надати.

Поява таких квазідержавних утворень на територіях Наддніпрянської України мала потужний психологічний вплив на уряди країн-переможниць і стимулювала їх до фіксації на міжнародному рівні гарантій для приватних осіб. Тому Версальська система ставила за мету формування міжнародних гарантійних механізмів, на основі угод, суб ’ єктами яких були традиційні держави. Особливо складною виявилась ситуація у Центральній Європі [13, 267]. Для облаштування системи відносин нові держави мали бути захищеними від анархістських і більшовицьких виявів. Прагнення ж країн- переможниць до забезпечення міжнародних гарантійних механізмів зумовило те, що ключовим суб’єктом міжнародних відносин стали держави, які відтепер мали право висувати міжнародні ініціативи. Слід відзначити, що ця система міжнародного права мала механізми убезпечення держав від їх внутрішньої дезінтеграції, що втілилося в договорах країн-перемож- ниць із новими державами Центральної Європи про гарантування становища національних меншин і механізми його забезпечення [13, 471-475].

На цьому тлі, в українців не було можливості отримати гарантію самовизначення, яку В.