Українське питання між світовими війнами та проблема гарантій безпеки

У 1930-х рр. виявилася глибока криза системи безпеки і найбільш небезпечною вона стала у Центральній Європі, де сформувалися локальні союзи, з метою гарантування безпеки та стабільності. Ці союзи опинилися у кризовому стані, адже їх головною метою при формуванні було забезпечити сталість системи відносин в Європі, а тому вони не були гнучкими до зміни політичної та соціальної ситуації. Так, у Польщі розгорнувся потужний український національний рух, який зумовила економічна криза. Політика українізації в УСРР та початок реконструкції економіки республіки дали можливість Радянському Союзу заявляти, що в його політико-правових рамках відбулося самовизначення українців. Відтак, СРСР вважав себе повноважним говорити від імені українців на міжнародній арені.

У міжнародній політиці країни Європи 1930-х рр. виявили як прагнення збереження механізмів гарантування безпеки. Найбільш характерними прикладами політики європейських держав у цьому напрямі були намагання забезпечити гарантії суверенітету Австрії від посягань Німеччини. Заради гарантування безпеки Австрії, 17 березня 1934 р., за ініціативою Італії було закладено формат Римських протоколів, учасниками якого були Італія, Австрія й Угорщина [23, 161]. Цей формат виявився доволі закритим, оскільки присутність в ньому Угорщини виключала присутність держав Малої Антанти, які були налаштовані на стримування Угорщини. Проте, завдяки цьому формату суттєво послаблювався вплив у Центральній Європі Франції, що змушувало її йти на зближення з Італією у 1935 р. й поступитися територією в Північній Африці й у питанні завоювання Італією Ефіопії. Проте, обидві держави об’єднали свої зусилля в Центральній

Європі проти експансіонізму Німеччини [24, 66-67]. Саме такий своєрідний симбіоз із далекими наслідками, якими було порушено повоєнну рівновагу в світі створив Німеччині умови для маневру в питанні Центральної Європи. Отже, дві ключові держави-суб’єкти Сен-Жерменського (Австрія) і Тріанонського (Угорщина) договорів опинилися в італійській орбіті Римського протоколу, який гарантував непорушність політичного устрою Центральної Європи.

Натомість блок Мала Антанта був спрямований на забезпечення виконання Угорщиною умов Тріанонсь- кого договору. Сен-Жерменським і Тріанонським договорами було гарантовано для Чехословаччини, Румунії та Югославії їхні кордони з Австрією й Угорщиною та саме існування цих держав, проте, ці договори не стосувалися решти протяжності кордонів держав Малої Антанти. Залишалися актуальними питання гарантування кордонів між Польщею й Чехословаччиною та Румунією й СРСР. Гарантії цих ділянок кордонів було досягнуто опосередковано договорами між Польщею й Чехосло- ваччиною 1921 р., договором «Про ненапад» між Польщею й СРСР, за яким кожна сторона залишала за собою право денонсувати в односторонньому порядку договір, в разі якщо протилежна сторона вчинить акт агресії. А кордон Румунії із СРСР було гарантовано польсько-румунськими договорами 1926 р., за участі Франції. Крім того, між Францією і Чехословаччиною був договір 1924 р., який передбачав взаємодопомогу в разі агресії. Нарешті, чехословацько-німецький кордон було гарантовано договором між Чехосло- ваччиною і Францією 1925 р. в рамках локарнських домовленостей. Відповідно, жодна із держав Малої Антанти не мала комплексної гарантії своїх територіальних меж. Тому складалися умови для постійної політичної гри навколо питання гарантій для цих держав.

Із укладенням 1933 р. між великими державами Римського пакту стає очевидним, що мирні договори потребують перегляду і тому постає питання пошуку формул комплексних гарантій для держав Центральної Європи. Першою такою формулою стає ідея Східного пакту, яку реалізувати не вдається із-за небажання Польщі й Німеччини. Крім того, зі сторони Німеччини активно просувалась ідея укладення двосторонніх гарантійних договорів і першим таким зразком був договір між Німеччиною і Польщею 1934 р., за яким сторони визнавали евентуальну наявність взаємних суперечностей, проте гарантували їх вирішення у двосторонньому порядку.

Отже, в 1930-х рр. змінилося стратегічне значення українських етнічних територій у складі Польщі, Чехословаччини й Румунії. Вони із територій, завдяки статусу яких формувалися стратегічні гарантійні союзи у Центральній Європі, перетворилися на території, які за евентуальної перспективи військового протистояння чи зміни конфігурації європейської політики, могли стати обтяжуючими факторами. Будь-якої миті центральноєвропейські гарантійні союзи, оскільки могли стати неефективними, адже базувалися на спільності кордонів держав, яка була досягнута завдяки включенню до їх складу українських територій, то могло постати питання перегляду статусу українських етнічних територій. Це стимулювало інтерес до українського питання у Німеччини і СРСР. Відповідно, нехтування гарантіями прав українського народу на його самовизначення у першій половині 1920-х рр. стало основним фактором кризи всієї системи локальних союзів, які гарантували безпеку Центральній Європі й було однією з передумов глобальної кризи системи безпеки.

1. Шопенгауэр А. Собрание сочинений. – Т. 2. – М., 2001.
2. История международных отношений и внешней политики СССР / Под ред. Г. Фокеева. – Т. 1. – М., 1986.
3. Рупасов А. Гарантии безопасности, нейтралитет. СССР и государства-лимитрофы в 1920 – начале 30-х гг. – СПб., 2008.
4. Yoram D. War, Aggression and Self-Defence. – N. Y. ; Melbourn, 2003.
5. Easley E. The War over Perpetual Peace. – N. Y., 2004.
6. Нариси з історії дипломатії України / О. Галенко, Є. Камінський, М. Кірсенко та ін. ; під ред. В. Смолія. – К., 2001.
7. Цветков Г. М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр. : Навч. пос. – К., 1997.
8. Версальский мирный договор / Под ред. Ю. Ключникова и А. Сабанина. – М., 1925.
9. Тищик Б. Західноукраїнська Народна Республіка (19181923). Історія держави і права. – Львів, 2004.
10. Никольсон Г Как делался мир в 1919 г. – М., 1945.
11. Центральний державний архів вищих органів влади України (далі – ЦДАВОУ). – Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 104.
12. ЦДАВОУ. – Ф. 3766. – Оп. 3. – Спр. 8.
13. Ллойд-Джордж Д. Правда о мирных договорах: в 2 т. – Т. 1. -М., 1957.
14. Zakonzedne 29. unora 1920, kterym se uvozuje Ustavni listina Ceskoslovenske republiky // Centrum CEP pro Ekonomiku a Politiku. – 2010. – № 83.
15. ЦДАВОУ. – Ф. 3766. – Оп. 3. – Спр. 2.
16. Политическое соглашение между Чехо-Словацкой республикой и Польской республикой, заключенное 6 ноября 1921 г. //Международная летопись. – 1924. – № 1.
17. Посол мира. Страницы из дневника лорда д 'Абернон (Берлин 1920-1926 гг.) : в 2 т. – Т. 1. – М., 1931.
18. Польско-румынская секретная военная конвенция от 26 марта 1926 года, составляющая приложение к польскорумынскому гарантийному договору от того же числа // Международная летопись. – 1925. – № 8-9.
19. Text of German-Polish agreement ofjanuary 26, 1934 // The British War Blue Book. Documents concerning German-Polish relation sand the outbreak of hostilities between Great Britain and Germany on September 3, 1939. – Toronto, 1939.
20. Документы внешней политики СССР: в 24 т. – Т. 15. – М., 1969.
21. Документы внешней политики СССР: в 24 т. – Т. 21. – М., 1977.
22. The German White Paper / By C. H. Grattan. – N. Y., 1940; Documents on German Foreign policy. 1918-1945. Series D (1937-1945). – Vol. VI. – London, 1956.
23. Итало-австро-венгерская конференция в Риме. Протоколы, подписанные 23 марта 1936 г. //Мировое хозяйство и мировая политика. – 1936. – № 5.
24. Наумов А. Дипломатическая борьба в Европе накануне Второй мировой войны. -М., 2007.