Українські землі під владою Речі Посполитої

Економіка України, як і всієї Польщі, стала вкрай незрівноваженою, майже вся економічна діяльність зосередилась на сільському господарстві. Зростали соціальні диспропорції, серед людей, котрі не могли ототожнювати себе з польською культурою, зростало невдоволення.

Боротьба за збереження культурної самобутності давно стала однією з основних тем в історії українців. Релігійна і культурна війна з поляками особливо явно порушила цю проблему.

Православ’я в ХV-ХVІ ст. лишалося в українськім суспільстві синонімом культури і єдиним інститутом вираження самобутності українців. Однак, позбавлене звичної державної підтримки, воно поринуло у стан глибокого занепаду. Великі князі, а згодом і королі польські прибрали собі право призначати православних єпископів і навіть самого митрополита. Розхитувалася організаційна дисципліна церкви, процвітала корупція, парафії та монастирі отримували негідники й злочинці, серед священиків можна було зустріти самі лише людські покидьки. Школи були занедбанні, вчителі малограмотні. Завоювання турками Константинополя 1453 р. позбавило українську православну церкву інтелектуального та культурного впливу ззовні.

Тим часом поляки переживали період культурного розвитку – Відродження, гуманізму, поширення світської освіти. Ягеллонський університет, 20 друкарень, 3000 парафіяльних шкіл, мережа протестантських вищих шкіл, а згодом єзуїтських колегій, можливість отримання освіти в кращих університетах Європи – все це сприяло асиміляторським процесам серед української знаті, її потягові до всього польського, її зреченню від віри батьків, культури та мови свого народу. Найславетніші колись українські роди майже повністю полонізувалися. Із втратою власної еліти українці втратили клас, котрий здійснював політичне керівництво, сприяв культурі і освіті, підтримував церкву. Внаслідок цього важливою проблемою українського суспільства стала відсутність його верхівки.

В цих скрутних умовах православ’я все ж таки змогло прийняти виклик польського католицизму. Невелика купка українських магнатів почала засновувати у своїх володіннях православні школи та друкарні (Григорій Ходкевич, що надав 1568 р. притулок у Заблудові друкарю Івану Федорову, князь Юрій Слуцький, князь Андрій Курбський). Але найбільш загальновизнаним покровителем православної церкви був князь Костянтин Острозький.

1578 р. він засновує у своєму маєтку друкарню, якою керував Іван Федоров, і тут вже 1581 в. з’являється перша повна Біблія, друкована слов’янською мовою. Князь Острозький заснував школи в Турові, Володимирі, а близько 1580 р. – славетну Острозьку академію, що за рівнем навчання не поступалася кращим єзуїтським колегіям. Тут вивчали грецьку, латинську і церковнослов’янську мови, сім «вільних наук» (тривіум – граматику, риторику, діалектику – і квадривіум – арифметику, геометрію, музику, асторонмію). Працювали в академії такі інтелектуали, як Герасим Смотрицький, Дем’ян Наливайко, Василь Суразький, Клірик Острозький, Кирил Лукаріс (згодом – константинопольський патріарх). Проте після смерті К. Острозького 1608 р. академія була передана його онучкою єзуїтам.

Водночас у багатьох містах (Львові, Стриї, Ярославі, Холмі, Луцьку, Києві та ін.) в оборону православ’я постали міщанські братства. Вони утворювались для матеріальної підтримки церков і їхніх прочан, для утримання шпиталів, шкіл, друкарень, для великої освітньо-культурної роботи. У школі при Львівському братстві працювали відомі культурні діячі того часу – Зизаній Тустановський, Кирило Ставровецький, майбутній митрополит Іов Борецький. У Львові ж Іван Федоров 1574 р. надрукував першу свою книжку «Апостол». З поширенням шкіл різко збільшується число освічених людей в Україні, які мандрують по містах і селах з проповідями захисту православної віри, рідної мови і народних традицій [7, 178].

Проте братства нерідко припиняли свою нескоординовану діяльність, оскільки фінансово були слабкими, часто вступали в конфлікти з ієрархами церкви в справах контролю над церковними маєтностями і навіть – щодо тлумачення Біблії. Це спричинялося до збільшення анархії в українській православній церкві.

В умовах, що склалися, група православних єпископів вступила у таємну змову з метою укладання унії православної церкви з католицькою. Ідея такої унії на Україні виникла ще в XIII ст., були спроби і пізніше. Однак століття взаємної недоброзичливості не давали змоги здійснити цей намір аж до кінця XVI ст. і лише 1596 р., після переговорів змовників Кирила Терлецького і Іпатія Потія з папою Римським, на Берестейському соборі унію було проголошено. Її підтримав польський король і його урядовці, оскільки вони покладали надію через унію досягти асиміляції православ’я, тісніше зв’язати Україну та Білорусію з Річчю Посполитою. Єпископи-уніяти, зі свого боку, вважали, що унія урівноправить православних з католиками, віддасть перших під протекцію і захист папи Римського, припинить утиски православних міщан, відкриє ширший доступ православній шляхті до службових посад, а самим єпископам – до Сенату, зміцнить організацію і дисципліну в церкві, унезалежить ієрархів від втручання мирян в церковні справи, піднесе культурний рівень населення руських земель, підсилить тут культурні впливи Західної Європи – на противагу впливам Московської патріархії. Унія зберігала традиційні православні обряди і право священиків брати шлюб, утверджуючи тільки віру і догмати католиків.

Основоположниками українського ренесансного гуманізму були діячі і вчені – Юрій Дрогобич (Котермак), Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Мяста, Станіслав Оріховський, а також польсько-українські поети Григорій Русин із Самбора, Себастіан Кльонович, Шимон Шимонович. Майже всі вони мали вищу західноєвропейську освіту.

Так, Юрій Дрогобич (1450-1494) закінчив Краківський і Болонський університети. Здобув звання доктора філософії і медицини. Був ректором Болонського університету. Широко відомі його праці: «Прогностична оцінка поточного 1483 року», та «Проект про