Управління трудовими процесами

Технологічний поділ праці здійснюється на основі розчленовування процесу виробництва на стадії (заготівельну, оброблювальну, складальну), переділи, фази, часткові технологічні процеси й операції.

Функціональний поділ праці передбачає відособлення певних видів трудової діяльності і виконання конкретних робіт відповідними групами працівників, що спеціалізуються на виконанні різних за змістом і економічним значенням виробничих або інших функцій. Установлення раціональних пропорцій між цими групами і лежить в основі раціоналізації поділу праці.

Відповідно до функціонального поділу праці, наприклад для підприємств, виділяють: основних робітників, зайнятих безпосереднім випуском продукції або виконанням основних робіт; допоміжних робітників, які самі безпосередньо товарної продукції не виробляють, але забезпечують своєю працею роботу основних робітників; обслугових робітників, що створюють умови для продуктивної роботи як основних, так і допоміжних робітників. В окрему функціональну групу відносять керівників, професіоналів, фахівців і технічних службовців.

Професійний поділ праці здійснюється залежно від професійної спеціалізації працюючих і передбачає виконання на робочих місцях робіт у рамках тієї або іншої професії. Виходячи з обсягів кожного виду цих робіт можна визначити потребу в працівниках за професіями як у цілому на підприємстві, так і за його структурними підрозділами.

Кваліфікаційний поділ праці викликаний відмінностями у складності робіт, що вимагає певного рівня знань і досвіду працівників. Для кожної професії працівників установлюється склад операцій або робіт різного рівня складності, які групуються відповідно до присвоєного тарифного розряду або кваліфікаційної категорії. Тож визначається чисельність працівників за кожною професією, кваліфікаційним розрядом і категорією.

Вибір найбільш раціональних форм поділу праці залежить від типу виробництва, обсягу продукції, що випускається, її складності тощо. Тому їх пошук передбачає обов’язковий аналіз цих чинників і обґрунтування оптимальних меж поділу праці. Скажімо, із соціального погляду надмірний поділ праці негативно впливає на зміст праці, перетворює працівників на вузьких виконавців. З погляду фізіології надмірний поділ праці призводить до її монотонності, викликає перевтому і, як наслідок, високу плинність працівників, зайнятих на таких роботах. Це обумовлює потребу виваженого підходу до поділу праці на підприємстві.

Поділ праці нерозривно пов’язаний з кооперацією праці. Що глибший поділ праці, то більшого значення набуває кооперація.

Кооперація праці – це об’єднання працівників у ході спільного виконання єдиного процесу або групи взаємозв’язаних процесів праці.

Форми кооперації праці:

1. Міжцехова кооперація пов’язана з поділом виробничого процесу між цехами і полягає у спільній участі колективів цехів у діяльності підприємства щодо виготовлення продукції.

Внутрішньоцехова кооперація – це взаємодія окремих структурних підрозділів цехів (дільниць, потокових ліній).

Внутрішньодільнична кооперація полягає у взаємодії окремих працівників у процесі спільної праці або організації колективної праці робітників, об’єднаних у бригади.

Кооперація праці має такі межі:

- організаційна межа визначається тим, що, з одного боку, не можна об'єднати для виконання будь-якої роботи менш двох працівників, а з іншого боку – існує норма керованості, перевищення якої приводить до непогодженості дій і значних втрат робочого часу;

- економічна межа визначається можливістю максимального зниження витрат живої й упредметненої праці на одиницю продукції, яка випускається.

Найбільш тісна кооперація членів трудового колективу досягається за бригадної форми організації праці. Виробнича бригада є первинним трудовим колективом робітників однакових або різних професій, спеціальностей, кваліфікації, які спільно виконують єдине виробниче завдання й об’єднані загальною економічною оцінкою результатів праці.

Для бригадної форми організації праці типовим є суміщення професій (розширення професійного профілю) – це виконання одним працівником функцій та робіт, які належать до різних професій. Воно може бути повним, якщо працівник виконує всі трудові функції працівника іншої спеціальності, і частковим, якщо працівникові передається лише частина функцій, що виконуються працівниками інших спеціальностей, професії. У результаті скорочується загальна чисельність працівників, зростає продуктивність їхньої праці.

 

 

Показниками продуктивності праці є:

1. Виробіток визначається кількістю продукції (робіт, послуг), виробленою за одиницю робочого часу або одним працівником.

Найбільш універсальний спосіб визначення виробітку на підприємстві – розрахунок величини чистої продукції підприємства за рік, що припадає на одного середньооблікового працівника цього підприємства за рік.

2. Трудомісткість характеризується кількістю робочого часу, затраченого на виробництво одиниці продукції (робіт, послуг).

Вони пов’язані між собою оберненою пропорційною залежністю і виражаються формулами:

Коли продуктивність праці розглядають на індивідуальному рівні та мікрорівні, у чисельнику доцільно використовувати показники обсягів продукції.

Обсяги продукції мають порівнюватися з затратами праці, які можуть вимірюватися за годину, день, квартал, рік. Залежно від цього обсяги продукції визначаються на одну відпрацьовану людино-годину, на один відпрацьований людино-день чи на одного середньооблікового робітника, працівника в рік (квартал, місяць).

Людино-години найбільш точно відображають затрати праці. Але їх підрахунок достатньо трудомісткий.

Людино-дні дають менш точний результат затрат праці порівняно з людино-годинами, тому що вони не враховують внутрішньозмінних простоїв.

Середньооблікова чисельність персоналу порівняно з людино-днями не враховує цілодобових простоїв, але саме цей показник використовується у визначенні річної продуктивності праці, що забезпечує зіставність показників різних підприємств.

Показники ж годинного і денного виробітку застосовуються у внутрішньовиробничому аналізі господарської діяльності підприємства.

Є такі методи вимірювання продуктивності праці: натуральні, трудовий, вартісні.

Натуральні методи передбачають вимірювання обсягу виробництва продукції у фізичних одиницях (штуках, кілограмах тощо). Ці методи найбільш точні, однак мають обмежену сферу застосування, оскільки більшість підприємств випускають різнорідну продукцію. Тому натуральні вимірники обсягів виробництва не прийнятні для більшості підприємств. Крім того, натуральні методи не враховують обсягів незавершеного виробництва, які на деяких підприємствах значні за масштабами (суднобудування, літакобудування).

Іноді для вимірювання продуктивності праці використовують умовно-натуральні методи, що базуються на приведенні різних виробів до одного вимірника. Наприклад, різні види мила перераховують в єдиний вид мила з 40% -вим вмістом жиру; різні види палива перераховують в умовне паливо з теплотворною здатністю 7 • 106 ккал тощо.

Трудовий метод базується на використанні для характеристики обсягів виробництва норм затрат праці – нормо-годин. Він застосовується для оцінювання рівня продуктивності праці на окремих дільницях виробництва, у цехах, але потребує високої якості норм і широкого їх застосування. За різної напруженості норм такий метод дає суттєві викривлення, тому його застосовують досить рідко. Крім того, обмеженість цього методу пов’язана з тим, що він передбачає використання незмінних норм, тимчасом як вони мають систематично переглядатись у міру здійснення організаційно-технічних заходів.

Вартісні методи передбачають використання вартісних показників обсягу продукції, до яких відносять валову, товарну продукцію, нормативну вартість обробки, чисту та умовно-чисту продукцію.

Для цілей планування та аналізу праці розраховують трудомісткість окремих операцій, виробів, робіт.

Технологічна трудомісткість (Тт) – визначає затрати праці основних робітників – відрядників і почасовиків. Її розраховують за виробничими операціями, деталями і готовими виробами.

Трудомісткість обслуговування (То) – визначає затрати праці допоміжних робітників основних цехів і всіх робітників допоміжних цехів і підрозділів, зайнятих обслуговуванням виробництва. Її розрахунок проводять за кожною операцією, виробом або пропорційно технологічній трудомісткості виробів.

Виробнича трудомісткість (Тв) складається з технологічної трудомісткості і трудомісткості обслуговування, тобто це затрати праці основних і допоміжних робітників на виконання одиниці роботи:

Трудомісткість управління (Ту) визначається на основі затрат праці керівників, фахівців і інших службовців. Частину таких витрат, які безпосередньо пов’язані з виготовленням виробів, прямо відносять на ці вироби; іншу частину, яка безпосередньо не пов’язана з виготовленням виробів, відносять до них пропорційно виробничій трудомісткості.

Повна трудомісткість продукції (Тп) відображає всі затрати праці на виготовлення кожного виробу і всієї їх суми. Її визначають за формулою

Вирізняють трудомісткість нормативну, планову і фактичну.

Нормативну трудомісткість розраховують на основі чинних норм праці, норм виробітку, норм часу обслуговування, норм чисельності. Її використовують для визначення загальної величини затрат праці, необхідних як для виготовлення окремих виробів, так і на виконання всієї виробничої програми.

Планова трудомісткість відрізняється від нормативної на величину зниження затрат праці, що планується в поточному періоді, за рахунок реалізації організаційно-технічних заходів.

Фактична трудомісткість – це сума здійснених затрат праці на випущений обсяг продукції чи виконаний обсяг робіт.

У практиці внутрішньофірмового планування застосовуються такі методи планування продуктивності праці:

корегування базисної продуктивності праці з урахуванням її зміни у планованому році через техніко-економічні чинники;

прямого рахунку на основі трудомісткості виробничої програми;

укрупнені методи.

Кожен з наведених методів має свою сферу застосування. Зокрема, методи планування за техніко-економічними чинниками та трудомісткістю є достатньо точними, забезпечують обґрунтованість планованих показників, проте через складність обчислення їх застосування обмежується завершальною стадією складання плану та плануванням окремих інноваційних проектів і заходів.

На стадії передпланової підготовки значного поширення набули укрупнені методи планування продуктивності праці, зокрема на основі економіко-математичних моделей або екстраполяції. Для даних методів характерна незначна трудомісткість та невисока точність розрахунків, тому їх доцільно застосовувати на стадії попередніх розрахунків.

Метод планування продуктивності праці за техніко-економічними чинниками може бути реалізований у двох варіантах:

1) передбачає розрахунок планованого скорочення (збільшення) чисельності за кожним техніко-економічним чинником та загальної зміни чисельності в цілому по підприємству, на основі чого встановлюється планований приріст продуктивності праці.

2) базується на розрахунку можливої зміни продуктивності праці у відсотках за кожним техніко-економічним чинником та загальної її зміни в цілому по підприємству з дальшим визначенням планованої економії (перевитрати) чисельності персоналу.

Планування продуктивності праці на основі трудомісткості виробничої програми здійснюють прямим рахунком на основі трудомісткості виробничої програми, беручи до уваги взаємозв’язок між показниками продуктивності праці і трудомісткості продукції:

Отже, планування продуктивності праці за даним методом передбачає планування трудомісткості виготовлення одного виробу, виробничої програми та загального обсягу виробництва; корисного фонду робочого часу одного працівника.

Укрупнені методи планування продуктивності праці дають можливість приблизно оцінити рівень продуктивності праці у планованому періоді. Вони базуються на зв’язку продуктивності праці з іншими показниками, що характеризують стан виробництва на підприємстві. Знаючи величину цих показників у планованому періоді, можна розрахувати значення продуктивності праці. Для встановлення характеру і кількісного вираження зв’язку часто застосовуються економіко-математичні моделі та статистичні методи, зокрема кореляційно-регресійний аналіз. Даний метод широко використовують у прогнозних розрахунках зростання продуктивності праці.

Темпи зростання продуктивності праці плануються у відсотках як відношення рівня продуктивності праці, що встановлюється на планований рік, до рівня базисного року (базисний індекс) і до рівня передпланового (звітного) року (ланцюговий індекс).

У планах продуктивності праці на рік та в розрізі кварталів має забезпечуватися випередження темпів зростання продуктивності праці порівняно з темпами зростання середньої заробітної плати.

Для глибшого обґрунтування показників підвищення продуктивності праці необхідно встановити фондоозброєність – середньорічну вартість основних виробничих фондів у розрахунку на одного працівника ПВП.

У планах має передбачатися випередження темпів зростання продуктивності праці порівняно з темпами зростання фондоозброєності праці з урахуванням підвищення технічного рівня основних виробничих фондів, підвищення продуктивності праці завдяки поліпшенню організації виробництва та праці, підвищенню кваліфікації персоналу, розвитку спеціалізації та кооперації тощо.