+3 8(066) 185-39-18
fбудь-який носій якісних ознак;
б) гносеологічний: річ – це будь-який предмет думки;
в) семантичний: річ – це те, що може бути назване або визначене, тобто має інформаційно-смисловий вимір.
Тривалий час в історії філософії поняття «матерія» ототожнювалося з конкретним «матеріалом», з якого утворювались речі, тобто речовиною (деревина, вода, повітря, вогонь тощо). Платон називав матерію «годувальницею» (hyle), «матір'ю всього існуючого», визначав її як стійкий «початок іншого», змінного, непостійного, рухливого. Однак уже в ті часи виникло уявлення про матерію як про щось безмежне («апейрон», Аиаксагор). В античну добу була висловлена думка, що найменшою часткою, з якої складаються всі тіла і взагалі все, що існує (навіть душа), є атом (грец. atomos – неподільний). Філософ Левкіпп (V ст. до н. е.) вважав, що сукупність атомів спричиняє вихор і породжує світи. Його учень, давньогрецький філософ Демокріт, поділяючи думку свого вчителя про атоми як частки, що не піддаються поділу, наголошував на атомістичній природі всієї існуючої множини речей. Атомістична теорія не одне століття домінувала в матеріалізмі (лінія Левкіппа – Демокріта).
Сучасна наука, насамперед фізична, спростувала переконання, що атом є найпростішою первинною «цеглинкою», з якої у різних комбінаціях складаються всі речі. Фізична модель матерії доводить, що атоми мають складну будову. Наука вже виявила існування до 300 різновидів елементарних (найпростіших) частинок: електрони, нейтрони, протони, нейтрино. Дослідження довели, що нейтрони і протони складаються з дрібніших часток – кварків, а електрони і нейтрино – з лептонів. Взаємодію між кварками забезпечують глюони – нейтральні частки. Доведено також, що субатомні елементи мають корпускулярно-хвильову природу: вони проявляються як окремі частки, промінь, пучок електронів (дискретно) і як безперервна хвиля. Матеріальні системи можуть існувати як речовини, тобто частки, яким притаманні відокремленість (переривчастість), маса спокою (елементарні частки, атоми, молекули) і поля. Поле – вид матерії, яка пов'язує частки і тіла між собою. Частки поля (електромагнітні, гравітаційні) не мають маси спокою, а існують як безперервний потік. Загалом сучасна теорія матерії виходить із факту існування різних рівнів структурно-системної організації матерії: нежива (неорганічна) матерія; жива (органічна) матерія; соціальна матерія. Система неживої природи охоплює елементарні частинки і поля, атомні ядра, атоми, молекули, макроскопічні тіла, геологічні утворення, планети, у т. ч. Землю, Сонце, зіркові системи, зокрема Галактику, систему галактик – метагалактику, яка є лише однією із систем нескінченого Всесвіту.
Система живої органічної матерії є сукупністю організмів, здатних до самовідтворення з передаванням і накопиченням у процесі еволюції генетичної інформації. У системі живої природи існують внутріорганізмова і надорганізмова біосистеми. Внутріорганізмовими є молекули ДНК і РНК – носії спадковості, комплекси білкових молекул, клітини, тканини, органи, функціональні системи, організм загалом. До надорганізмових систем належать сімейства організмів, різні популяції (види), біоценози (сукупність живих організмів, що населяють відносно однорідну ділянку водойми чи суші), біогеоценоз (складна природна система, що об'єднує сукупність живих організмів і неживих компонентів), географічні ареали, ландшафти і вся біосфера.
Соціально організована матерія є сукупністю мислячих, суспільно організованих і таких, що відповідно діють, індивідів, людських спільнот: людина, сім'я, колективи, організації, партії, нації і держави, суспільство.
Соціальна матерія (суспільство) якісно відмінна від природи, але міцно з нею пов'язана системно впорядкованою сукупністю соціальних інститутів, організацій, людських спільнот, груп та індивідів (соціальний реалізм), життєдіяльність яких здійснюється у процесі взаємодії і спілкування. Вона має багаторівневу структуру, всі елементи якої (система управління, держава, її органи, громадянське суспільство тощо) історично еволюціонують, відображаючи у своєму поступі розвиток людських потреб, виникнення все нових інтересів. Життєдіяльність всіх її суб'єктів (колективних, індивідуальних) має загалом осмислений цілеспрямований характер, обумовлюється ціннісними уявленнями, серед яких особлива роль належить ідеалам людського блага – свободи, справедливості, добробуту. Представники сучасної некласичної філософії намагаються осмислювати суспільство, соціальність взагалі за допомогою всеохоплюючої концепції комунікації, в т. ч. смислової, мовної.
3. Поняття відображення. Основні рівні і форми відображення
Відображення є загальна властивість матерії, що визначається як здатність одних матеріальних явищ, предметів і процесів відтворюва-ти у своїх властивостях особливості інших предметів, явищ і процесів при взаємодії з ними. Звичайно виділяють відображення в неживій природі, живій природі і на соціальному рівні.
Найпростіші форми відображення в неживій природі є слід, від-биток і прямий вплив, які хоча і є наслідком впливу іншого об’єкта (наприклад, найпростіший удар, який призвів до вм’ятини), але не служать орієнтиром для власної активності. Вони протікають само-стійно і пов’язані з різними взаємодіями.
І тільки при переході від неживої природи до живої з’являється новий тип відображення – інформаційний. Тут вже виникає ієрархія відображень, коли більш прості види відображення підготовляють більш складні. Інформаційне відображення пов’язане з активним ви-користанням відбиваної інформації і здатністю об’єктів змінювати свій стан у результаті зовнішнього впливу. Але якщо друга з цих влас-тивостей пов’язана в певних випадках і з неживою природою (наприк-лад, у результаті хімічних реакцій), то перша виникає тільки разом з появою відчуттів, тобто властива лише живій природі. Інформаційні відображення впливають вибірково, тому що пов’язані вже з роботою свідомості і психіки.
У живій природі відображення також можна класифікувати за їх ефективністю. Вони діляться на подразливість, чутливість і психічні відображення. Подразливість – властивість найпростіших одноклі-тинних організмів до специфічної реакції у відповідь на дію подраз-ників (вона також є і у рослин, і у тварин, і людині). Чутливість – наступна, більш висока стадія відображення – пов’язана зі здатністю тварин і людини до відчуття. Психічне відображення – вищий з ві-домих людині як біологічній сутності способів відбиття – пов’язане із збудливістю нервових тканин (цей тип відображення властивий переважно людині і пов’язаний з нейрофізіологічними процесами, але у слаборозвиненій формі існує й у тварин). Здійснення психічної діяльності виробляється переважно свідомістю. У цьому сенсі свідо-мість може розглядатися як вища форма відображення дійсності. Для людини найбільш характерними є почуттєвий і раціональний типи пізнання. Однак психіка людини не зводиться тільки до свідомої (ра-ціональної) діяльності, у неї включаються також і несвідомі процеси.
І нарешті відображення на соціальному рівні пов’язують із фор-мами суспільної свідомості, з індивідуальними формами відобра-ження людини, і саме останнім часом з технічними можливостями зв’язку і керування. Згідно з К. Марксом, суспільна свідомість є по-родженням і відображенням суспільного буття. Вона може розумі-тися як усвідомлення суспільством свого буття і навколишньої дій-сності. Звичайно ж, і тут пізнання виробляється реальним діючим суб’єктом, але тільки в інтегральній єдності групи суб’єктів проявля-ється феномен науки і суспільної свідомості, коли кожний з членів цієї групи виконує свою частину роботи, у цілому пізнавальні здат-ності суспільства багаторазово зростають. До форм суспільної свідо-мості відносяться: політична свідомість, правова свідомість і мораль, які пов’язані з регуляцією суспільних відносин; наука, мистецтво і філософія, що виступають формами духовного освоєння дійсності, а також релігія і міф, у яких світ розкривається у вигляді уявлень і ду-мок, які активно впливають на суспільство. Кожна з цих форм має два підрівня психологічний і ідеологічний. Форми суспільної свідомості являють собою різні способи колективного освоєння (відображення) дійсності. Вони характеризують не стільки індивідуальну свідомість людини, скільки різні можливі способи пізнання і самовираження со-ціальних груп (своєрідних співтовариств вчених, художників, людей, що вірують тощо, об’єднаних за принципом діяльності і способу відо-браження дійсності).
Список використаних джерел:
1. Горячев, А. П. Семінарські заняття з філософії: навч. посібник / А. П. Горячев, Ю. М. Лопанцев, В. А. Мейдер та ін; під ред. К. М. Ніконова. -М. : Вид-во «Вища школа», 2009. -287с.
2. Афанасьєв, В. Г. Основи філософських знань: навч. посібник / В. Г. Афанасьєв. – М. : Думка, 2014. – 423с.
3. Хайдеггер М. О сущности истины. // Филос. науки. – 2010. – № 4. – С. 88-104.
4. Хазиев B. C. Философское понимание истины. // Филос. науки. – 2010. – № 9. – С. 54-60.
5. Шевченко B. I. Концепція пізнання в українській філософії. – К., 2013. – 168 с.
6. Ярошевець B. I. Людина в системі пізнання. – К., 2013. – 208 с.