+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Доповідь
К-сть сторінок:
9
Мова:
Українська
підготувати ефективний вступ Сполучених Штатів у війну. Черчілль і Рузвельт заявили, що Англія і США прагнуть до справедливого і демократичного світу, що повинен слідувати за перемогою над Німеччиною і її союзниками. Вони дійшли єдиної думки, що після закінчення війни всі держави повинні бути роззброєні, окрім країн переможниць. Союзники прийняли рішення про надання допомоги СРСР постачаннями озброєння і стратегічної сировини. Політичний світогляд Черчілля можна назвати історичним: він мислив історичними категоріями й в історії шукав відповіді на питання сучасності. Це привело його до ідеї створення «Великого альянсу» («великої трійки») – подібний союз знищив у свій час державу Людовіка XIV. Після подолання патової ситуації ініціатива у війні проти Гітлера перейшла до незрівнянно більш сильних партнерів по союзу – СРСР і США, і Черчілль повернувся до тієї ж формули, що він уже використовував у травні 1940 року під час утворенні коаліції: «Нашою метою є знищення Гітлера, – і нічого іншого». Ця мета стосувалася безпосередньо інтересів Черчілля; у той час як Сталін і Рузвельт мали свої уявлення щодо майбутнього світового порядку, у якому Британії приділялася в Європі і за океаном трохи інша роль, ніж та, котру хотілося бачити Черчіллю, який заявив у 1942 році, що прем'єрами стають не для того, щоб ліквідувати імперію.
Його особисті відносини з Рузвельтом також трохи змінилися; на конференціях у Тегерані (1943) і Ялті (1945) британський прем'єр відігравав роль лише молодшого партнера американського союзника. Великобританія, ставши однією з ключових держав антигітлерівської коаліції, зробила великий внесок у перемогу над Німеччиною, Італією та Японією.
У ході війни, на союзницьких конференціях Черчілль відстоював інтереси Великобританії так, як він їх розумів, з енергією і гнучкістю. Він зумів нав'язати американцям вигідну Англії стратегію «непрямих дій», відтягав, як міг, відкриття другого фронту в Західній Європі, зосереджуючи основні сили західних союзників у Середземномор'ї, оскільки цей регіон був життєво важливий для економіки і стратегії Великобританії. У той же час Черчілль виявив неабияку особисту мужність, часто буваючи на фронтах, робив ризиковані перельоти над ворожою територією, був завжди в гущині подій. На заклики Сталіна, підтримуваного Рузвельтом, відкрити другий фронт на заході, Черчілль не давав конкретної відповіді, змушуючи росіян самотужки боротися проти німців. Це нагадувало політику Англії під час війни з Наполеоном I. Тоді воєнні дії проти Бонапарта вели в основному російські солдати, у той час як англійці надавали союзникам матеріальну і фінансову допомогу.
Черчілль думав, що Німеччина, зв'язана війною в Росії, не в змозі розгортати повномасштабні дії проти інших країн і за новими напрямками, а британські війська зможуть, на думку прем'єра, опанувати ініціативою в Середземномор'ї. Американські війська, які базувалися на Британських островах і в Північній Ірландії, розглядалися в ракурсі «утримання Німеччини від спроб вторгнення». Таким чином, Великобританія уникала великих людських втрат і знаходилася у відносній безпеці. Стратегія Черчілля щодо відкриття «другого фронту», безумовно, була успішною, оскільки цей фронт був відкритий лише на початку 1944 року. Але за два роки, протягом яких він відтягав відкриття другого фронту, міць Червоної Армії зросла до такого ступеню, що англо-американським військам довелося висадитися в Нормандії вже не для того, щоб допомогти росіянам, а для того, щоб самим також бути присутніми на Європейському континенті.
У грудні 1944 року – за чотири місяці до краху – Гітлер ще був здатний поставити в скрутне становище англо-американські війська, які висадилися в Європі. Він розгорнув наступ військ у Арденнах. Тепер вже настала черга Черчілля довелося звернутися до Сталіна із закликом терміново розгорнути великий наступ на східному фронті, щоб змусити Гітлера відтягнути сили з західного фронту. З цього часу змінився сам зміст війни. «Бій за Європу», що тепер давали англійці й американці, не був більше битвою за звільнення Європи, оскільки війна була практично виграна. Вони прагнули випередити росіян у їхньому нестримному просуванні на захід.
Черчілль взяв участь у Потсдамській конференції. «Заяви він робить узагалі короткі, – писав радянський дипломат А. А. Громико. – Дуже любить розтягувати окремі слова. Робить це явно нарочито. Протягом мовлення неважко побачити те, що він хоче підкреслити особливо. Ці слова він вимовляє якось різко. У них проступають і різкість, і метал. Майже ніколи він не користується заготовленим текстом. Утім, говорять, деякі свої заяви він любив завчати напам'ять... У мене склалося враження про нього як про досвідченого оратора. Свій капітал красномовства він умів добре піднести. Говорив без хвилювання, принаймні так виглядало зовні, хоча відчувалася його зібраність, і він завжди був, як стверджували англійці, «алерт» – напоготові».
Непримиренний ворог комунізму, він, коли це було в його інтересах, називав Сталіна «своїм іншим» і вимовляв тости за його здоров'я. Черчілль вірив у силу «особистої дипломатії», у власну здатність встановлювати «дружні довірчі відносини», маючи на меті в майбутньому залучити Росію також до «конструктивного співробітництва». Ще в січні 1945 року Черчілль переконав Сталіна першим завдати удару по центральній частині німецької території й у такий спосіб допомогти західним державам.
Повернувшись у лютому 1945 року з Ялти, Черчілль заявив, що жоден уряд не виявив такої вірності договору, як радянський; він ні в найменшому ступені не сумнівався в щирості маршала Сталіна й у його добрій волі до співробітництва. Зміст цієї війни Черчілль бачив у знищенні Гітлера і руйнуванні державного статусу Німеччини в Європі. «Це та мета, – казав він, – яка пояснює все інше».
Але його представлення про післявоєнне врегулювання були неясними і невизначеними. Під впливом панєвропейської ідеї якийсь час Черчілль схилявся до федеративних планів, для яких у Великобританії були великі можливості. Великі надії він покладав на відродження Франції як провідної держави Західної Європи. Від територіальних і націоналістичних проблем він намагався відмовлятися. Поки Німеччина ще не була переможеною, він до всіх питань підходив з точки зору її користі для союзників, у критичні моменти він не зупинявся навіть перед тим, щоб дати обіцянки, які свідомо не міг виконати.
У наступні десять років після Потсдама (1945-1955) Черчілль виступав у ролі «хранителя нації», яку прекрасно виконував. У 1946 році йому вдалося, використовуючи страх суспільства перед радянськими амбіціями, створити зовнішньополітичний консенсус з керівництвом лейбористської партії, метою якого було зміцнення національної єдності.
5 березня того ж року він виступав з промовою в американському місті Фултоні, де в присутності американського президента Трумена висунув ідею політики сили, основою якої повинне було стати замкнуте атлантичне партнерство англосаксонських держав. Черчілль узявся сформулювати загальну програму боротьби проти СРСР, заявивши: «На Європу опустилася залізна завіса». У Фултоні вперше були вимовлені слова «холодна війна». Можливо, він загравав тоді з ідеєю нової війни, оскільки США були єдиною у світі державою, що мала атомну бомбу; відомо, що йому приписувалися такі думки і що йому ніколи більше не вдавалося одержати в Англії одностайного схвалення своїх зовнішньополітичних планів.
Те ж саме можна сказати і про його плани, пов'язані з Європою. Незважаючи на те, що європейські проблеми ніколи не були йому особливо близькі і він не займався ними, якщо вони не стосувалися безпосередньо Англії, він виступав за ідею «європейського об'єднання» й «німецько-французького примирення». 19 вересня 1946 року Черчілль у Цюріху підтримав ідею створення «Ради Європи» і залучення «окремих німецьких держав» у співдружність західноєвропейських народів, незабаром він виступив також за переозброєння Західної Німеччини та її нерозривний зв'язок із Заходом.
Але яким би великим не був його авторитет в очах США і Західної Європи, де його особистість пов'язувалася з ідеєю холодної війни, в Англії його популярність пішла униз; час, коли ним захоплювалися минав. Його вкрай консервативні погляди йшли врозріз з настроями британського народу і прагненням демократичних змін, що призвело до поразки консерваторів і його особисто, як прем'єра, на виборах у липні 1945 року, і він знову відійшов від влади на кілька років. Але не від політики. Тільки в 1951 році, після другої спроби, йому вдалося потіснити лейбористів і організувати свій власний кабінет. Черчілль проводив прогресивну і помірну внутрішню політику, чого не очікували його політичні супротивники. Однак Англія більше не була тим партнером, якого зараховували до ради найсильніших.
Усупереч тому, про що він мріяв, Європа й увесь світ підкорялися не «англосаксонській світовій поліцейській системі», а наддержавам. Після важкого серцевого нападу в 1941 році здоров'я Черчілля значно погіршилося; через вісім років у нього стався перший із шести апоплексичних ударів.
У 1951-1955 роках, знову ставши прем'єр-міністром Великобританії й усвідомивши зміни політичної обстановки у світі (СРСР став володарем атомної зброї і засобами його доставки в межах Європи), Черчілль уже не закликав до «хрестового» атомного походу проти Москви, а, навпаки – «до скликання наради у верхах» за участю США, Англії, Франції і СРСР. «Ми не повинні забувати, – підкреслював Черчілль у 1951 році, – що, створюючи американську базу на південному сході Англії, ми перетворюємо себе на мішень, а можемо бути, у центрі мішені».
Його ідея про «зустріч у верхах» здійснилася в 1955 році вже після його відставки. За два роки до цього йому були вручені орден Підв'язки і Нобелівська премія в області літератури. Йому було вже 80 років, він усе сильніше страждав від депресій і явно втрачав сили. У 1963 році Конгрес США обрав його – що було унікальним актом – Почесним громадянином США.
Останні десять років життя Уїнстон Черчілль провів у спокої. Іноді він мандрував Середземним морем в якості гостя на яхті «Христина», що належала грецькому мільйонеру Онасісу. Він полюбляв відпочивати на французькій Рив'єрі. У віці 90 років Черчілль прийняв рішення остаточно відійти від політики. Але до кінця своїх днів залишався патріархом політичного життя Великобританії. Помер сер Уїнстон Черчілль 24 січня 1965 року.
Список використаних джерел
Роббинс К. Черчилль. Ростов-на-Дону, 1997.
Трухановский В. Г. Уинстон Черчилль. Политический портрет. М., 1982.
Ундасынов И. Н. Рузвельт, Черчилль и второй фронт. – М., 1985.