Вплив факторів сугестії та групової трансценденції модусів регулювання поведінки індивіда на потенційну криміногенність

Сугестивний вимір інтерференції під час реалізації поведінко- вих реакцій індивіда охоплює два основні компоненти: гіпнотичний вплив та традиційний вплив на свідомість людини, що, згідно з ч. 4 ст. 27 Кримінального кодексу України, набуває формально-правового значення підбурювання (умовляння, підкуп, погрози чи примус) [4].

Більшість психічних явищ, відомих із давніх часів, об’єднуються терміном «гіпноз» (сугестія, навіювання, введення в транс). В усі часи гіпнотичні явища пов’язувалися з релігією, культовими та магічними поглядами і слугували доказом окремого існування духу та тіла і переваги першого над другим.

Людина у стані гіпнотичного трансу завжди викликала збентеженість, стурбованість, настороженість у присутніх незвичним виглядом та настроями. Вона часто не сприймала біль, легко переносила великі фізичні навантаження, була здатна до дій, які раніше не були їй характерні. Людям властиво пояснювати незвичні явища, зводячи їх до дива, а диво – до містики.

Перші спроби наукового пояснення гіпнозу зробили англійський хірург Дж. Бред та португальський абат Фаріа. Наука тривалий час негативно ставилась до гіпнозу. Німецький фізіолог Б. Дюбуа- Реймон вважав навіювання гіпнотичним станом, наближеним до божевілля, а Г. Гельмгольц розглядав гіпноз як «фокус, який не має жодного відношення до психіатрії» [5, с. 295]. Велика заслуга у відокремленні гіпнотичних явищ від містики, шарлатанства належить ученим В. Я. Данилевському та А. А. Токарському. Засновником російської гіпнології вважають видатного російського психоневролога В. М. Бехтерева (1857-1927), який започаткував систематичне науково-експериментальне вивчення механізмів гіпнозу та використання його як методу моделювання стану людини для вивчення різноманітних психофізіологічних реакцій.

Учення І. П. Павлова про зв’язок явищ гіпнозу з процесами умовного внутрішнього гальмування у центральній нервовій системі дало пояснення особливостям гіпнотичного трансу. Він писав: «... Внутрішнє гальмування та сон – одне й те саме, один й той самий процес... сон це є гальмування, яке поширюється на більшість ділянок півкуль, на всю півкулю та навіть нижче – на середній мозок» [6, с. 167]. У разі охоплення гальмуванням тільки частини кори великих півкуль маємо частковий сон – цей стан, найчастіше називають гіпнозом.

Нині активно розвиваються дослідження з гіпнології. Навіть існують декілька шкіл, що представлені такими вченими: В. Н. М’ясі- щєв, В. Є. Рожнов, М. С. Лебединський, М. П. Кутанні.

Незважаючи на те, що нейрофізіологічні механізми різних гіпнотичних явищ мають одну й ту ж природу, існують декілька різновидів гіпнотичного впливу.

Так званий «естрадний» гіпноз значною мірою заснований на ефекті психічного «зараження» (д-р Р. Коуплан). За великого скупчення народу завжди присутня та частина людей, якій характерне само- переконання. Це і психічно неопановані, і психічно нездорові люди, які схильні до різних психопатій та істерій. Можна констатувати, що вони приходять на показовий сеанс уже загіпнотизованими. Ефект їхнього перебування у гіпнотичному трансі впливає на інших.

Чіткий алгоритм ініціації стану гіпнозу можна виокремити на основі методики М. Еріксона. Аналіз досліджень науковця дає підстави для констатації трикомпозитної моделі зумовлення гіпнотичного стану: приєднання, закріплення, управління. На третій стадії свідомість людини практично дисоціюється з системою контролю поведінки носія психічного потенціалу, тому слід деталізувати значення гіпнозу в контексті кримінально-правової оцінки діяльності людини.

Усталена концепція кримінально-правової кваліфікації передбачає ідентифікацію складу кримінального правопорушення за умови наявності комплексу об’єктивних (об’єкт правопорушення та об’єктивна сторона правопорушення) та суб’єктивних (суб’єкт та суб’єктивна сторона) ознак, передбачених Особливою частиною Кримінального кодексу України.

В контексті визначення причин та умов (факторів) учинення кримінального правопорушення актуалізується встановлення суб’єктивної сторони правопорушення. До складу останньої належать вина, мотив, мета та емоційний стан суб’єкта правопорушення. Вина – психічне ставлення особи до вчиненого правопорушення та його наслідків, що виявляється у формі умислу чи необережності. Мотив – детермінаційний фактор пріоритезації протиправного способу досягнення поставленої мети.

Узагальнено мотив правопорушення можна визначити як сукупність причин та умов, які призводять до виникнення протиправної установки у свідомості індивіда. Мета – кінцевий результат, на досягнення якого спрямовані діяння правопорушника. Емоційний стан – система характеристик психіки індивіда у момент учинення правопорушення, яка ідентифікує рівень здатності останнього усвідомлювати значення своїх дій/бездіяльності та керувати власною поведінкою.

На цьому етапі розвитку законодавства про кримінальну відповідальність відсутня формально-правова оцінка значення гіпнотичної компоненти сугестивного впливу на свідомість індивіда задля ініціації протиправної поведінки останнього, що, на нашу думку, є істотним недоліком чинного законодавства з таких причин:

Гіпнотичний стан, який подекуди може досягатись за допомогою психотропних засобів, системного впливу на свідомість людини, чи з синхронізацією навіювання з складними життєвими обставинами індивіда, може призводити до абсолютної нейтралізації здатності індивіда до самоконтролю, відтак вина як обов’язкова компонента суб’єктивної сторони складу злочину відсутня у традиційних формах її вияву (умисел чи необережність).

Мотивація протиправної поведінки у цій ситуації практично відсутня принаймні в ендогенному контексті, оскільки мотив, наявний у індивіда, моделює психічний стан фактичного суб’єкта правопорушення.

Суб’єкт правопорушення своїми діями досягає протиправної мети, встановленої свідомістю сугестора.

Наведені фактори дають підстави стверджувати про те, що суб’єктивна сторона правопорушення не характеризується повнотою компонент, відтак склад правопорушення де-факто відсутній.

Особа, яка реалізовує програму сугестора (у разі відсутності здатності до самоконтролю), за сукупністю характеристик набуває значення лише знаряддя вчинення кримінального правопорушення, відтак не може зазнавати кримінального покарання.

Однак необхідною запорукою для наведеної модернізації законодавства про кримінальну відповідальність є запровадження якісно нової методики психоаналізу, спрямованої на фіксацію рівня психорезистентності та свідомої норморегуляції на момент учинення правопорушення.

Наступною формою екзогенної корекції поведінки індивіда є колективізація психоемоційного стану. Ще у працях З. Фрейда було обґрунтовано підвищення рівня девіаційної активності фактором відчуття приналежності до певної соціальної групи тимчасового чи корпоративного типу. Однак фундаментального розвитку ця проблема набула у роботах психолога та правознавця С. Сигеле [7, с. 66]. Дослідник, розмежовуючи рівні здатності індивіда до самоконтролю до та після інтеграції у соціальну організацію тимчасового типу, виокремив такі причини пониження такого рівня постфактум злиття з «натовпом»:

• податливість членів натовпу до навіювання;
• вплив чисельності, в результаті чого збільшується інтенсивність негативних емоцій. Чисельність дає людям відчуття їх раптової та незвичайної могутності, забезпечує анонімність злочину;
• моральне сп’яніння, яке є результатом перемоги інстинктів над віковою працею виховання сили волі;
• пробудження первинних інстинктів, зокрема – жаги до вбивства;
• специфічний склад натовпу.

С. Сигеле вважає, що натовп складається з людей особливих категорій. Це люди, які перебувають у стані сп’яніння, психічно хворі люди, авантюристи, бандити, люди із заплямованою репутацією. Водночас натовп може піднятися до найвищого ступеня самопожертвування та героїзму, проте він більш схильний до зла, ніж до добра.

Основне питання, на яке хотів дати відповідь С. Сигеле як юрист, це питання відповідальності за злочини, скоєні під впливом розлюченого натовпу. Оскільки він визначав два типи натовпу: натовп жорстокий, сліпий, що втратив будь-яке відчуття справедливості, який перебував у стані буйного божевілля, і другий – той, що не переходить меж злочину, швидко «розпалюється», йде за тими, хто хоче їх заспокоїти.

Отже, і міра покарання за злочини повинна бути неоднаковою. С. Сигеле порушує дуже серйозне питання колективної відповідальності. Здоровий глузд підказує, що відповідальність є на всьому натовпу, проте чи можлива взагалі колективна відповідальність?

С. Сигеле звертає увагу на роль соціальної ситуації у регуляції поведінки людини. Єдиним, хто відповідає за свою поведінку, на думку С. Сигеле, є індивід. Засобом виявлення міри його відповідальності є його вразливість до навіювання. Оскільки за умов навіть найбільш сильного навіювання неможливе повне знищення людської індивідуальності, а лише її послаблення, то злочин, що скоєно індивідом серед натовпу, завжди має частину мотивів у його фізіологічній та психологічній організації. Отже, він завжди буде відповідати перед законом за те, що ним скоєно. Насправді чесна людина не буде підпорядковуватися злочинним наказам натовпу та потрапляти у вир його емоцій.

Відтак єдина відмінність у контексті кваліфікації діянь, учинених у складі групи осіб, стосуватиметься лише частини статті Особливої частини КК України, положення котрої передбачають кваліфікований склад кримінального правопорушення.

Висновки. Актуальний стан законодавства України про кримінальну відповідальність не передбачає відмінностей кримінально- правової кваліфікації діянь, учинених в умовах цілеспрямованого психокорекційного впливу на свідомість індивіда, що призводить до часткової чи повної відсутності об’єктивної здатності до іманентної саморегуляції.

Отже, визначальної актуальності набуває проблематика розробки чіткої та дієвої методики ідентифікації факту та ступеня такого впливу, що становитиме запоруку модернізації чинного законодавства, а відтак, забезпечить мінімізацію дефектів механізму застосування заходів кримінально-правової репресії у діяльності системи національних правоохоронних органів.

 

ЛІТЕРАТУРА:

 

1. Басов М. Я. Общие основы педологи / М. Я. Басов. – М. -Л. : ГИЗ, 1931. – 802 с.
2. История политических и правовых учений / под ред. О. Э. Лейста. – М. : Юридическая литература, 1997. – 576 с.
3. Варій М. Й Загальна психологія: навч. посібник / М. Й. Варій. – К. : Центр учбової літератури, 2007. – 968 c.
4. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.
5. Winnicott D. W. Ubergangs objekte und Ubergand sphanomene / W. Winnicott // Vonder Kinderheil kundezur Psycho analyse. – Munchen: Kindler, 1976. – S. 293-312.
6. Павлов И. П. Двадцатилетий опит объективного изучения высшей нервной деятельности (поведения) животных / И. П. Павлов. – М., 1849. – 632 с.
7. Москаленко В. В. Соціальна психологія / В. В. Москаленко. – К. : Центр учбової літератури, 2008. – 688 с.