Вплив політичної та ідеологічної системи на повсякденне життя вчительства УРСР (друга половина 1950-х – перша половина 1960-х рр..)

Однак, наймасовішою формою політичної освіти серед педагогів була самоосвіта. Понад 50% усіх вчителів республіки самостійно працювати над підвищенням свого ідейно-політичного рівня[24, арк. 58]. У вільний від роботи час вчителі вивчати праці К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, програму КПРС, матеріали з’їздів КПРС та КПУ, рішення партії та уряду, конспектували їх основні положення.

Процес самостійного вивчення політичної літератури контролювався директорами шкіл, партійними та профспілковими організаціями, які час від часу влаштовували для педагогів бесіди, вечори політінформації з метою перевірки рівня їх політичних знань, проглядали конспекти, а про результати доповідали в райкоми партії. Останні в свою чергу на допомогу “самостійно вивчаючим” вчителям організовували лекції, на яких роз’яснювали педагогам незрозумілі положення та проблемні питання. Так, протягом 1955 р. для педагогів Житомирської області райкоми партії провели понад 1100 лекцій та 400 семінарів[24, арк. 78].

Зазначимо, що протягом досліджуваного періоду різними формами політичного навчання були охоплені близько 80-90% вчителів УРСР. За даними Українського республіканського комітету профспілки працівників освіти, вищої школи і наукових установ станом на 1962 р. понад 400 тис. педагогів республіки займалися політичною освітою[14, арк. 262].

У системі політичної освіти вчителів існували й регіональні особливості. Якщо у центральних, східних та південних областях УРСР у партійних школах, університетах марксизму-ленінізму, гуртках та семінарах займалося понад 80% усіх вчителів, то у західних – лише 50% [24, арк. 39-40]. Це пояснюється історичним розвитком західного регіону, інкорпорація якого до складу УРСР розгорнулася після завершення Другої світової війни. За десятиліття цього процесу комуністична ідеологія не здобула значної підтримки серед місцевого населення, у тому числі і серед інтелігенції. Впровадження радянських методів навчання учнів, політизація навчального процесу наштовхнулися на опір місцевого вчительства. Таким чином, педагоги західних областей республіки намагалися уникати участі в заходах із політичної освіти.

Не проявляли значного інтересу до політичного навчання й педагоги інших областей. Хоча явка відвідування гуртків, семінарів та лекцій була високою, проте відношення вчителів до занять – формальним. Освітяни відвідували їх лише тому, що цього вимагало партійне керівництво.

Підвищенню ідейно-політичного рівня педагогів мала сприяти діяльність будинків вчителя. При них організовувалися цикли лекцій, тематичні вечори, вечори обміну досвідом, систематично відкривалися виставки, присвячені з’їздам партії та їх рішенням. Для прикладу, протягом 1955р. працівники Харківського будинку вчителя прочитали для педагогів понад 170 лекцій з громадсько-політичних, науково-природничих та педагогічних питань[18, арк. 15]. Крім того, проводилися кінопокази документальних та науково- популярних фільмів таких як “300-річчя об’єднання України з Росією”, “По рідній країні”, “Країни народної демократії на шляху до соціалізму” тощо[16, арк. 19].

Також для освітян влаштовувалися вечори зустрічей з відомими громадсько-політичними діячами.

Ще одним методом ідейно-політичного впливу на освітян було систематичне проведення днів вчителя. В залежності від активності профспілкових комітетів дні вчителя проводилися від 3 до 9 разів на рік. На них не лише обговорювалися методичні аспекти професійної діяльності педагогів, але й читалися лекції на політичну тематику та влаштовувалися концерти художньої самодіяльності. Так, у1959 р. Джанкойський районний комітет профспілки Кримської області (нині- Автономна Республіка Крим) провів чотири дні вчителя, на яких вчителі прослухали лекції про міжнародне становище СРСР та взяли участь у концерті художньої самодіяльності[11, с. 3]. Криворізький міський комітет профспілки Дніпропетровської області протягом 1960-1961 рр. організував шість днів вчителя, присвячених 90-річчю з дня народження В. Леніна, 100- річчя з дня смерті Т. Шевченка, 44-річниці Жовтня тощо[2, арк. 123]. Зазначимо, що через багаторазовість проведення днів вчителя та одноманітність їх перебігу ставлення педагогів до цих заходів було формальним. По можливості вони намагалися уникнути участі в них.

Окрім залучення вчителів до масових заходів ідеологічного характеру партійні комітети також зобов’язували педагогів поповнювати власні бібліотеки суспільно-політичною та педагогічною літературою, виписувати газети та наукові журнали такі як “Радянська освіта”, “Радянська школа”, “Учительская газета”, “Комуніст”, “Наука і релігія” тощо. У різних областях республіки відсоток передплатників періодичних видань був різним. Для прикладу, в 1955 р. в Тернопільській області понад 74% педагогів виписували “Радянська освіту”, “Учительскую газету” та “Літературну газету”[24, арк. 43]. У тому ж році близько 54% працівників шкіл Херсонської області стали передплатниками цих видань[24, арк. 49]. Натомість в Сталінській (нині – Донецькій) області в 1956 р. лише 35% вчителів виписували газети та журнали[23, арк. 202]. Зазначимо, що наповнюваність особистих бібліотек також перевірялася профспілковими та партійними організаціями. Зокрема, в звіті Мелітопольського міськкому профспілки за 1958 р. відзначилися передові вчителі міста, в яких особиста бібліотека нараховувала понад 1 тис. книг[3, арк. 108].

Усі проаналізовані вище форми ідейно-політичного впливу на педагогів мали на меті прищепити освітянам віру в ідеали комуністичної моралі. Партійне керівництво за допомогою систематичної ідеологічної роботи з вчителями намагалася перетворити їх на слухняних виконавців партійних вказівок, популяризаторів офіційної ідеології та політики.

Таким чином, логічним наслідком політичного навчання педагогів і пропагандистських заходів партійних комітетів стало використання вчителів у проведенні масово-політичної роботи серед населення.