Вуглеводи, їх будова, властивості, функції

Клітини прокаріот прості за будовою. У них відсутнє ядро, немає багатьох органел, які властиві для еукаріот. Лише у деяких бактерів (мешканці водойм, капілярів грунту, які заповнені вологою) є газові вакуолі. Завдяки зміні у них об’єму газів ці бактерії можуть переміщуватись у водному середовищі з мінімальними витратами енергії.

До поверхневого апарату прокаріот входять плазматична мембрана, клітинна стінка, іноді – слизова капсула.

У цитоплазмі прокаріот містяться рибосоми, різноманітні включення, одна чи дві ядерні ділянки (нуклеотиди) зі спадковми матеріалом – молекулою ДНК, що прикріплена у певному місці до внутрішньої поверхні плазматичної мембрани. У прокаріот немає хромосом, які у еукаріот знаходяться у ядрі.

Рибосоми прокаріот за будовою подібні до рибосом, які є у клітинах еукаріот, але дрібніші за розмірами. плазматична мембрана може утворювати гладенькі чи складчасті вигини в цитоплазму, які не поділяють клітину на компартменти. На цих внутрішньоплазматичних мембранних утвореннях розміщуються ферменти. У клітинах ціанобактерій виявлені хроматофори – кулясті мембранні структури, в яких знаходяться фотосинтезуючі пігменти.

У клітинах деяких прокаріот є органели руху – один або багато джгутиків, що лише зовні нагадують джгутики еукаріотичних клітин. Їхня будова значно простіша, вони складаються лише з однієї молекули специфічного білка, що має трубчасту будову. Джгутики можуть бути у декілька разів довші, ніж клітина, але незначного діаметра (10-25 нм), тому не помітні у світловий мікроскоп.

Крім джгутиків, поверхня бактеріальних клітин має ниткоподібні або трубчасті утворення з білків чи полісахаридів. Вони сприяють прикріпленню клітин до субстрату або беруть участь у передачі спадкової інформації між клітинами при статевому процесі – кон’югації.

Клітини прокаріот мають дрібні розміри (не перевищують 30 нм, діаметр 0, 2 мкм). Здебільшого прокаріоти – одноклітинні організми, є колоніальні форми. Колонії мають вигляд ниток, грон. Іноді скупчення оточені слизовою оболонкою – капсулою. Контакти між сусідніми клітинами у вигляді мікроскопічних канальців, заповнених цитоплазмою, відомі між деякими колоніальними ціанобактеріями. Форма клітин прокаріот різноманітна: куляста (коки), паличкоподібна (бацили), комаподібна (вібріони), спіральнозакручені палички (спірили).

Прокаріоти населяють водойми різних типів, грунти, організми рослин, тварин, людини. Одні з них можуть вступати в мутуалістичні відносини з організмом хазяїна (кишкова паличка, що мешкає у товстому кишечнику людини). Інші спричиняють тяжкі захворювання: пневмонію, тиф, чуму, холеру, дифтерію.

За способом живлення серед прокаріот є автотрофи і гетеротрофи. Серед автотрофних прокаріот є форми, здатні до фотосинтезу – фототрофні види (зелені та пурпурові сіркобактерії, ціанобактерії). Хемотрофні здатні до хемосинтезу (нітрифікуючі, залізо-, сіркобакторії). Багато гетеротрофних прокаріот живляться органічними рештками (сапрофіти), органічні речовини засвоюють паразитичні форми.

Серед прокаріотів є аеробні і анаеробні види.

Прокаріоти розмножуються нестатевим способом – поділом. Перед цим клітина збільшується у розмірах і потім ділиться навпіл. Поділу передує подвоєння ДНК і подальше розходження молекул, що утворилися, у дочірні клітини, тому кожна клітина одержує однакову спадкову інформацію. У прокаріот відомий і статевий процес – кон’югація, коли дві клітини обмінюються спадковою інформацією у вигляді фрагментів молекул ДНК через цитоплазматичний місток, який виникає на певний час.

За несприятливих умов довкілля прокаріоти утворюють спори, вкриті щільною оболонкою, і здатні перенести ці умови.

Еукаріоти – це рослини, гриби, тварини. Клітини цих організмів мають сформоване ядро. Деякі з них (ситовидні трубки вищих рослин, еритроцити та тромбоцити більшості ссавців) у процесі свого розвитку втратили ядро. Цитоплазма клітин еукаріот поділена клітинними мембранами на окремі функціональні ділянки – компартменти, і містить різні органели (мітохондрії, пластиди, ендоплазматичну сітку, комплекс Гольджі, лізосоми, клітинний центр).

Процес поділу клітин еукаріот набагато складніший, ніж у прокаріот. Процес супроводжується утворенням веретена поділу, що забезпечує точний поділ спадкової інформації між дочірніми клітинами.

Серед еукаріот є одноклітинні колоніальні та багатоклітинні форми.

 

 

Мікоплазми – група поліморфних мікробів, які не мають клітинної оболонки. Клітина мікопламів складається з цитоплазматичної мембрани, що містить ядерну речовину (ДНК) і рибосоми (РНК і білки). У рідкому середовищі мають коковидну, дисковидну, нитковидну форму. На твердих поверхнях утворюють дрібні колонії з темним центром. Подібні до L-бактерій.

За ферментативною здатністю поділяються на активні та інертні. Більшість представників мікоплазмів розвивається на складних поживних середовищах.

Мікоплазм викликають хворобу антаріоз – на листках з’являються темні плями, на кінцях – темно-коричневі потьоки. Хвороба розвивається у теплих вологих умовах.

Мікоплазми викликають некрози, які спричиняють утворення на лситках округлих некротичних плям, які вмкликають відмирання клітин, скручування і зморщування листків, деформацію квітів, поліферацію, махровість, перетворення генеративних органів у вегетативні.

Мікоплазми викликають захворювання «іржа», яка з’являється на нижній частині листка у вигляді коричневих концентричних кіл.

З вищевикладеного можна зробити висновок, що біологія – комплексна наука про природу.

 

 

Березов Т. Т., Коровкин Б. Ф. Биологическая химия: Учебник / под ред. акад. АМН СССР С. С. Дебова. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Медицина, 1990. -528 с.

Біохімія: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / М. Є. Кучеренко, Ю. Д. Бабенюк, О. М. Васильєв, Р. П. Виноградова, В. М. Войціцький; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2002. – 480 с.

Богач П. Г., Курский М. Д., Кучеренко Н. Е., Рыбальченко В. К. Структура и функции биологических мембран. – К. : Вища школа, 1981. – 335 с.

Василенко Ю. К. Биологическая химия. – М. : МЕДпресс, 2011. – 432 с.

Добрынина В. И. Учебник биологической химии. – М. : Медицинская литература, 1963. – 448 с.

Дубинин Н. П. Молекулярная генетика и действие излучений на наследственность. – М. : Медицина, 1963. – 240 с.

Либберт Э. Основы общей биологии. – М. : Мир, 1982. – 437 с.

Николаев А. Я. Биологическая химия. Учебник. 3-е изд. испр. – М. : Знание, 2004. – 559 с.

Пешков М. А., Цитология бактерий. – М. -Л. : Наука, 1955. – 280 с.