Видатні науковці та їх внесок у розвиток психофізіології

Згідно представленням А. Р. Лурії, фізіологічна психологія вивчає основи складних психічних процесів – мотивів і потреб, відчуттів і сприйняття, уваги і пам'яті, складних форм мовних і інтелектуальних актів, тобто окремих психічних процесів і функцій. Вона утворилася в результаті накопичення великого об'єму емпіричного матеріалу про функціонування різних фізіологічних систем організму в різноманітних психічних станах.

На відміну від фізіологічної психології, де предметом є вивчення окремих фізіологічних функцій, предметом психофізіології, як підкреслював А. Р. Лурія, служить поведінка людини або тварини. При цьому поведінка виявляється незалежній змінній, тоді як залежною змінною є фізіологічні процеси. По Лурії, психофізіологія – це фізіологія цілісних форм психічної діяльності, вона виникла в результаті необхідності пояснити психічні явища за допомогою фізіологічних процесів, і тому в ній зіставляються складні форми поведінкових характеристик людини з фізіологічними процесами різного ступеня складності.

Витоки цих уявлень можна знайти в працях Л. С. Виготського, який першим сформулював необхідність досліджувати проблему співвідношення психологічних і фізіологічних систем, передбачивши таким чином основну перспективу розвитку психофізіології.

Теоретико-експериментальні основи цього напряму складає теорія функціональних систем П. К. Анохіна (1968), що базується на розумінні психічних і фізіологічних процесів як складних функціональних систем, в яких окремі механізми об'єднані загальним завданням в цілі, спільно діючі комплекси, направлені на досягнення корисного, пристосовного результату. З ідеєю функціональних систем безпосередньо зв'язаний і принцип саморегуляції фізіологічних процесів, сформульований у вітчизняній фізіології Н. А. Бернштейном (1963) задовго до появи кібернетики і абсолютно новий підхід, що відкрив, до вивчення фізіологічних механізмів окремих психічних процесів. У результаті розвиток цього напряму в психофізіології привів до виникнення нової області досліджень, іменованою системною психофізіологією (В. Б. Швирков, 1988; Ю. І. Александров, 1997).

У 1950 р. відбулася так звана «Павловська сесія», присвячена проблемам психології і фізіології. На цій сесії мова йшла про необхідність відродження павловського учення. За ухилення вбік від цього учення різкій критиці піддався творець теорії функціональних систем П. К. Анохин і деякі інші видні учені.

Наслідки сесії були досить драматичні і для психології. На початку 50-х рр. ХХ ст. мало місце насильницьке впровадження павловського вчення в психологію. За твердженням А. В. Петровського (1967), фактично спостерігалася тенденція до ліквідації психології і заміни її павловською фізіологією ВНД.

Офіційне положення справ змінилося в 1962 р., коли відбулася Всесоюзна нарада з філософських питань фізіології вищої нервової діяльності і психології.

 

 

Першу в історії Нобелівські премії було присуджено в 1901 році, 30 жовтня – з фізіології та медицини німецькому бактеріологу, професору гігієни університетів у Галле та Марбурзі Емілю фон Берингу «за роботи з серотерапії та за її застосування в боротьбі проти дифтерії».

Серед Нобелівських лауреатів з фізіології та медицини вже перших півтора десятиріч (до початку Першої світової війни) знайшли своє місце найвидатніші вчені, що вписали невмирущі сторінки в історію медико-біологічних наук. «Золотий вік» бактеріології та вірусології, який прийшов на зміну концепції целюлярної патології Рудольфа Вірхова, що панувала у ХІХ ст., був позначений присудженням Нобелівських премій видатним мікробіологам, які заклали підвалини вчення про збудників інфекційних хвороб. Нобелівськими лауреатами цього періоду стали: один з піонерів тропічної медицини, що описав цикл розвитку малярійного плазмодію, англійський лікар та дослідник Рональд Рос (1902) ; всесвітньо відомий «благодійник людства» Роберт Кох, який відкрив туберкульозну бацилу, холерний вібріон та сформулював класичні принципи всієї медичної мікробіології – так звану тріаду Коха (1905) ; першовідкривач збудника малярії французький паразитолог Шарль Лаверан (1907) ; засновник клітинної імунології, виходець з України Ілля Ілліч Мечніков та його науковий суперник, прихильник гуморальної теорії імунітету, фундатор хіміотерапії Пауль Ерліх (1908).

Становлення експериментальної та теоретичної медицини і біології було відзначене присудженням Нобелівських премій російському фізіологу, автору теорії умовних рефлексів Івану Петровичу Павлову (1904) ; першим дослідникам, які дали опис мікроскопічної картини головного мозку, Каміло Гольджі та Сант’яго Рамон-і-Кахалу (1906) ; піонеру вивчення хімічного складу нуклеїнових кислот Альбрехту Косселю (1910). Фундаментальний внесок у клінічну медицину сучасності зробили Нобелівські лауреати, видатні лікарі та дослідники початку сторіччя – швейцарський хірург Теодор Кохер (1909), офтальмолог Альвар Гульстранд (1911), засновник трансплантології Алексіс Карель (1912), дослідник вестибулярного апарату отоларинголог та нейрохірург Роберт Барані (1914). З погляду сучасної вузької спеціалізації професіоналів вражає велетенська фігура Теодора Кохера (1841-1917) – одного з піонерів антисептики, створювача багатьох хірургічних інструментів, у тому числі неперевершеного затискувача його імені, розробника оригінального методу трепанації черепа та нових нейрохірургічних підходів, провідного європейського фахівця з хірургії щитоподібної залози (зробив понад 5 тис. тиреоїдектомій!), дослідника, що вперше визначив зв’язок кретинізму та мікседеми з післяопераційним гіпотиреозом, який і отримав Нобелівську премію саме «за роботи в галузі фізіології, патології і хірургії щитоподібної залози».

Вимоги до достовірності наукових результатів, суворий та принциповий підхід до висунення кандидатів на Нобелівські премії, що передбачав, насамперед, наявність самостійного вирішального внеску в розв’язання наукової проблеми, відобразилися, зокрема, в історії присудження премії Івану Петровичу Павлову. У зв’язку з його надзвичайною особистою скромністю ціла низка публікацій з