Види фінансових зобов’язань держави

Відповідно до статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної й податкової політики; розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, надає Верховній Раді України звіт про його виконання, організує й забезпечує здійснення митної справи та ін. [5].

Через ці вищі структури влади держава здійснює загальне й головне керування фінансами в суспільстві. Втім свої фінансові повноваження держава здійснює і через систему спеціалізованих органів влади: Міністерство фінансів України, Державну фіскальну службу, Державну казначейську службу, Державну фінансову інспекцію, Пенсійний фонд та ін. Наприклад, в особі органів Державної фіскальної служби держава здійснює і контролює своєчасне й повне внесення обов’язкових платежів до публічних фондів, в особі органів Державного казначейства – виконання бюджету, в особі органів фінансової інспекції – здійснює контрольні функції за законним і цільовим використанням публічних коштів та ін.

Втім, хоча кожне з перерахованих фінансових повноважень здійснює який-небудь окремий орган влади (Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Державна фіскальна служба, казначейська служба і т. ін.), в цілому вони (повноваження) все ж таки належать державі, тобто вона відокремлена від державних органів. Цей висновок можна обґрунтувати наступними положеннями.

По-перше, повноваження, про які йшлося вище, виникають у державного органу не за його рішенням, а саме за рішенням держави (іншого органу влади, в якому вона представлена). Так, держава на найперших етапах свого існування вже мала фінансове повноваження зі збору податків або майна – предметів, речей, які тоді, на певному етапі розвитку суспільства, виконували роль податкових платежів. Утім, сама податкова служба, як державний орган, виникла не відразу, була далеко не завжди – вона могла створюватися державою, або могла нею ж і ліквідовуватися. Іноді в такому органі взагалі не було потреби – її функції виконував сам глава – представник держави, наприклад, князь із дружиною. Іноді це були просто фізичні особи – збирачі податків, а сам державний орган – податкова служба як юридична особа, був відсутній.

Отже, держава і орган, що її представляє, як суб’єкти фінансового права, є особами, які не збігаються, між якими виникають і функціонують свої внутрішні правовідносини у зв’язку з їх створенням, ліквідацією, реорганізацією тощо. Зрозуміло, що у таких правовідносинах з тим чи іншим державним органом держава також конкретно виступає у особі якого-небудь іншого державного органу, але по відношенню до першого органу (відносно якого, наприклад, приймається рішення), другий вищестоящий державний орган (їх сукупність) і розуміється саме як держава.

Тому всі перераховані вище фінансові повноваження, по суті, є повноваженнями держави, а між державними органами вони тільки розподіляються. І якщо держава буде вважати за доцільне те або інше повноваження «анулювати» або передати з відання одного державного органу до іншого, особисто сам державний орган тут нічого змінити не зможе.

По-друге, держава діє у фінансових правовідносинах у своїх інтересах (в інтересах суспільства). Державний орган, з одного боку, є представником певного державного інтересу (його частини), а з другого, має і свій особистий, власний інтерес, який відрізняється від інтересу державного. Наприклад, державний орган бажає отримувати більше фінансування з Державного бюджету, а держава зацікавлена в меншому його фінансуванні (але при цьому чекає якісних результатів роботи від нього).

І по-третє, необхідно відрізняти мету діяльності держави як суб’єкта фінансового права від мети діяльності окремих її органів як учасників фінансових правовідносин. Хоча у здійсненні мети держави щодо забезпечення планомірної й цілеспрямованої діяльності у сфері мобілізації, розподілу й використання публічних грошових фондів, більшою або меншою мірою беруть участь усі її відповідні органи, в остаточному підсумку – тільки держава, як єдиний, цілісний суб’єкт фінансового права, має можливість досягти поставленої мети в цілому. Кожний окремо взятий державний орган взяти на себе організацію і забезпечити здійснення такої мети в суспільстві не зможе, тому що має перед собою свою вузьку і більш конкретну мету в цій сфері: податкові органи – контроль за своєчасним і повним надходженням обов’язкових платежів до публічних фондів; Національний банк України – забезпечення стабільності грошової одиниці України; Державне казначейство – касове виконання бюджету за встановленими нормативами і т. ін. Таким чином, держава, як самостійний суб’єкт фінансового права, відокремлена від державних органів, і тому є окремим носієм своїх фінансових зобов’язань.

Держава, як самостійний суб’єкт фінансового права, володіє особливим статусом. Особливість її статусу полягає у його владному характері. Владний статус держави обумовлено, насамперед, такою його властивістю, як «суверенітет» (під яким розуміються верховенство й незалежністьдержавної влади, які виражаються у відповідних формах у внутрішній і зовнішній діяльності держави). В. Є. Чиркін зазначав, що суверенітет – це унікальна якість саме держави. Інші державні утворення теж можуть володіти тим або іншим обсягом публічної влади, але їхня влада не суверенна, вона підлегла державній владі, хоча вони і мають власні предмети ведення, повноваження, компетенцію [ 6, с. 118 ].

Конкретно суверенітет держави у фінансовій сфері при мобілізації грошових фондів (Державного бюджету, позабюджетних