Види фінансових зобов’язань держави

У такому розглянутому вище контексті суверенітет держави містить позитивний момент, тому що охороняє фінансові основи функціонування суспільства (мова йде, насамперед, про бюджетну й податкову системи та ін.) від свавілля з боку інших владних структур як усередині країни, так і за її межами. Тим більше, його дія потрібна у сфері публічних фінансів – сфері, на яку потенційно завжди готові зазіхнути інші владні суб’єкти (інші держави або зовнішні та внутрішні владні структури).

Однак суверенітет держави, як суб’єкта фінансового права, може мати й інший, негативний бік для всього суспільства. Адже він виражається не тільки в тому, що держава самостійно встановлює межі фінансової правосуб’єктності для всіх інших суб’єктів фінансового права, а й у тім, що вона сама для себе також визначає ступінь участі у фінансових правовідносинах через наділення необхідним обсягом правових повноважень своїх державних органів. Ступінь такої необхідності держава визначає самостійно саме внаслідок того, що є суверенною.

Справа в тому, що під час вирішення питання про «корисність або марність» суверенітету держави, акцент необхідно робити не стільки на тому, що це невід’ємне право держави, що виражається у верховенстві й незалежності державної влади стосовно іншої влади, тобто не в сенсі «самозамилування» держави самою собою, а на тому, що, як вже згадувалося раніше, суверенітет держави виконує функцію охорони всього суспільства від зазіхань іншої влади як усередині країни при здійсненні публічної фінансової діяльності, так і на міждержавному рівні. У цьому контексті суверенітет держави є необхідним.

Інше питання, що держава повинна дотримуватися меж своєї суверенності, щоб її повноваження не переросли у свавілля, за якого порушуються інтереси всього суспільства. Незважаючи на те, що держава, як суверен, своїми законодавчими актами сама для себе встановлює межі прав власника – це не означає, що її повноваження безмежні. Суверенній державі ніхто, окрім неї самої, не може встановлювати межі її повноважень. Але, встановивши межі, держава підкорює свою діяльність нею ж встановленому праву. Отже, держава не може довільно встановлювати собі безмежні фінансові повноваження.

Таким чином, по-перше, держава є самостійним суб’єктом фінансового права, а тому вона в змозі мати і свої власні фінансові зобов’язання; та, по-друге, владний статус держави ґрунтується на її суверенному праві щодо фінансової діяльності. А це вже тягне за собою і особливий порядок здійснення таких зобов’язань.

Аналізуючи фінансові зобов’язання держави, хотілося б звернути увагу на два їх види – бюджетне та боргове (хоча можна виокремлювати і інші).

Так, на стадії розподілу та використання публічних грошових коштів найпоширенішим «правопорушенням» держави є невиконання або неналежне виконання своїх бюджетних зобов’язань перед іншими учасниками фінансових правовідносин. Бюджетний кодекс України визначає поняття «бюджетне зобов’язання», під яким розуміється будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладання угоди, придбання товару, послуги або здійснення інших аналогічних операцій у бюджетному періоді, згідно з яким необхідно здійснити платежі протягом цього ж періоду або у майбутньому [ 7 ].

Якщо ж такі платежі (фактичні виплати) за затвердженими показниками видатків бюджету не відбулися (відбулися у неповному обсязі), має місце невиконання або неналежне виконання державою своїх бюджетних зобов’язань (правопорушення) і як результат – виникнення державної заборгованості. Наприклад, заборгованість по виплатах заробітної плати працівникам бюджетних структур, пенсій, стипендій, соціальної допомоги, заборгованість по виплатах щодо матеріально-технічного стану відповідних установ (наприклад, державних органів, державних підприємств тощо). Отже, невиконання бюджетного зобов’язання державою повинно визнаватися як правопорушення. Але неправдоподібно собі навіть уявити ситуацію, щоб суб’єкт фінансового права (установа), яка не отримала фінансування на належному для виконання її функцій рівні, у судовому порядку подала скаргу на державу (в особі відповідного органу) щодо такого свого порушеного права, або фізична особа, яка не отримала своєчасно заробітну плату.

Низький рівень виконання державою своїх бюджетних зобов’язань підтверджується і аналізом технічної сторони самого процесу повернення коштів. Сам механізм виплати (повернення) бюджетних коштів уявляється громіздким і важким, тому що дістати кошти, які за рішенням суду належить виплатити певному суб’єктові, чиї права були порушені, буде можливим тільки у випадку наявності відповідного напряму фінансування, який повинен пройти процедуру перших двох стадій бюджетного процесу. Раніше цього здійснити не можна, тому що це порушить принцип цільового використання бюджетних коштів (адже кошти у поточному бюджетному періоді вже розподілені за відповідними напрямами фінансування і використовуються). Особа все одно зможе не раніше, чим у наступному бюджетному періоді отримати свої кошти, які вже будуть знецінені інфляцією. Тому сама вже процедура повернення коштів із бюджету не сприяє потерпілим особам, а здатність держави нести фінансову відповідальність значно ускладнюється. Причинами цього є особливості бюджетного процесу та принцип цільового використання коштів.

Окрім бюджетного, у держави може виникнути (і виникає) також боргове зобов’язання. Бюджетний кодекс України не закріплює окремо поняття «боргове зобов’язання держави», що виникає в результаті державного кредиту, але про те, що воно є, стає зрозумілим при аналізі понять «державне запозичення» та «державний борг» [7]. Саме під державним боргом і розуміється загальна сума боргових зобов’язань держави з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок державного запозичення. Невиконання боргового зобов’язання державою також повинно визнаватися як правопорушення.

Звичайно, не можна стверджувати, що держава абсолютно ігнорує виконання своїх фінансових зобов’язань і, таким чином, не визнає себе відповідальною. Так, наприклад, Закон України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» встановлює зобов’язання держави перед громадянами України, які внаслідок знецінювання втратили свої грошові заощадження, розміщені в період до 2 січня 1992 р. в установи Ощадного банку СРСР, повернути частину таких заощаджень. Компенсаціям, за цим Законом, підлягають також грошові заощадження громадян України, розміщені в установи Ощадного банку України й колишнього Укрдержстраху протягом 1992 – 1994 р. і які були на рахунках цих установ не менш одного повного календарного року в період 1992 – 1995 р. (дія закону поширюється також на іноземних громадян та осіб без громадянства).

Держава намагається створити правові основи виконання своїх фінансових (бюджетних і боргових) зобов’язань. Втім, фінансово-правові норми, що регулюють це питання, мають розрізнений характер, не деталізовані, на низькому рівні забезпечене їх конкретне виконання.

Повернення коштів потерпілим здійснюється за рахунок Державного бюджету, а не за рахунок грошового фонду окремо взятого державного органу. Ось чому, іншими словами, коли говорять, що державає боржником певної суми грошей, це означає, що, хоча конкретно здійснити її виплату потерпілому зобов’язаний компетентний у цьому випадку службовець державного органу, але здійснювати виплату він буде не особисто, як борг цього органу, який він представляє, а як борг саме держави і за рахунок бюджету держави.

Висновок. Таким чином, держава, як самостійний суб’єкт фінансового права, має по відношенню до фізичних та юридичних осіб свої власні фінансові зобов’язання – зокрема, бюджетне та боргове, механізми виконання яких повинні носити такий же невідворотній характер відповідальності, як і у зобов’язаних суб’єктів фінансового права по відношенню до держави.

 

1. Гетманцев Д. О. До питань характеристики фінансово-правового зобов’язання як фінансово-правового відношення / Д. О. Гетманцев. Часопис Київського університету права. 2001. – № 3. – С. 117-121.
2. Запольский С. В. Дискуссионные вопросы теории финансового права / С. В. Запольский. – М., 2006, – 187 с.
3. Кучерявенко Н. П. Основы налогового права / Н. П. Кучерявенко. – Харьков: Легас. – 242 с.
4. Карасёва М. В. Финансовое правоотношение / М. В. Карасёва. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 1997. – 304 с.
5. Конституція України від 28. 06. 1996 р. № 254 // Відом. Верхов. Ради України. – 1996. – № з0. – Ст. 141.
6. Чиркин В. Е. Юридическое лицо публичного права / В. Е. Чиркин. – М. : Норма, 2007. – 352 с.
7. Бюджетний кодекс України: станом на 28. 01. 2015 р. : офіц.. вид. – Х: Право, 2015. – 192 с.