Вимоги до доказів у міжнародному кримінальному праві та кримінально-процесуальному праві України: компаративіський аспект

 

 

Автор аналізує основні вимоги до доказів у міжнародному кримінальному праві, ґрунтуючись на практиці Міжнародного кримінального суду та Міжнародних трибуналів за Руандою та колишньою Югославією. Особливу увагу приділено таким характеристикам доказів, як належність та допустимість, а також добровільність, вірогідність та правдивість. Також запропоновано виділити принцип переконливості (вичерпності) для доказів обвинувачення.

Ключові слова: Міжнародний кримінальний суд, Римський статут, Гаазький трибунал, належність, допустимість, докази.

Автор анализирует основные требования к доказательствам в международном уголовном праве, основываясь на практике Международного уголовного суда и Международных трибуналов по Руанде и бывшей Югославии. Особое внимание уделено таким характеристикам доказательств, как относимость и допустимость, а также добровольность, достоверность и правдивость. Также предложено выделить принцип убедительности для доказательств обвинения.

Ключевые слова: Международный уголовный суд, Римский статут, Гаагский трибунал, относимость, допустимость, доказательства.

The author analyzes the basic requirements for evidence in international criminal law on the ground of the practice of the International Criminal Court and the International Criminal Tribunals for Rwanda and the former Yugoslavia. Particular attention is paid to such characteristics of evidence as the relevance and admissibility, and truthfulness, voluntariness, and trustworthiness. Also author invited to term the principle of credibility of prosecution evidence.

Key words: International Criminal Court, Rome Statute, the Tribunal of Hague, relevance, admissibility, evidence.

 

 

Уже рік минув відтоді як Верховна Рада України передала справу про події в Україні з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року на розгляд Міжнародному кримінальному суду. Вона прийнята до попереднього розгляду прокурором, а проекти законів про ратифікацію Римського статуту, подані минулого року (законопроект № 0072 від 22 лютого 2014 року та законопроект № 0086 від 22 травня 2014 року), наразі відкликано.

Проте, незважаючи на те, що Статут Міжнародного кримінального суду ще не ратифіковано, вивчення практики роботи цієї установи становить неабиякий науковий інтерес, адже Міжнародний кримінальний суд доволі успішно здійснює правосуддя в найбільш резонансних та значних справах про геноцид, злочини проти людяності та військові злочини, а тому його досвід був би доволі корисним для України.

Проблематика функціонування Міжнародного кримінального суду була предметом наукового дослідження таких вітчизняних науковців, як В. Гутник, О. Гуртовенко, А. Під- городинська, С. Кучевська, О. Кучер, Т. Сироїд. У ближньому зарубіжжі питання, присвячені міжнародним кримінальним злочинам та покаранням за них, опрацьовували Г Богуш, В. Додонов, А. Кибальник та інші. Доволі ґрунтовні нариси роботи Міжнародного кримінального суду дали у своїх працях такі зарубіжні вчені, як В. Шабас, Х-П. Кауль, А. Каі, Х. Брейді, М. Бергсмо. Проте, на нашу думку, питання доказів і доказування в міжнародному кримінальному праві, зокрема вимог, які пред’являють до доказів Міжнародний кримінальний суд та Міжнародні трибунали, які працювали до нього, і досі лишається недостатньо дослідженим у вітчизняній юридичній науці.

Постановка завдання. У цій статті автор ставить собі за мету з’ясувати на основі аналізу практики Міжнародного кримінального суду, Міжнародного трибуналу за Руандою та Міжнародного трибуналу за колишньою Югославією питання щодо змісту, який вкладають у поняття «докази» міжнародні установи кримінального судочинства, та вимог, які пред’являються до таких доказів.

Результати дослідження. Відповідно до ст. 84 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані в передбаченому цим кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя та суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню [1].

До прийняття чинного КПК України питання про властивості доказів викликало дискусії в колах науковців-процесуалістів та практиків. Зрештою, під час підготовки й ухвалення нормативного акта законодавець пріоритетною визначив позицію, за якою властивостями доказів є належність та допустимість.

Належність зазвичай розуміють як властивість доказу, що характеризує зв’язок відомостей, які становлять його зміст, з обставинами, які підлягають доказуванню в кримінальній справі [2, с. 207]. Відповідно до ст. 85 КПК України належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню в кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

У свою чергу, допустимість доказів слід розглядати як здатність доказу з огляду на відповідність вимогам кримінального процесуального закону слугувати засобами доказування обставин, які мають значення для кримінального провадження [3, с. 302].

Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому КПК України. Якщо буде встановлено, що ті чи інші докази були одержані незаконним шляхом, суди повинні визнавати їх недопустимими та не враховувати під час обґрунтування обвинувачення у вирокі [4].

Як зазначає В. Рожнова, зміст цієї властивості доказу традиційно розглядають у площині чотирьох елементів:

• належний (уповноважений) суб’єкт проведення процесуальних дій, спрямованих на одержання доказів;
• належне (передбачене законом) джерело даних, які утворюють зміст доказу;
• належна (передбачена законом) процесуальна дія, що застосовується для