Вимоги до доказів у міжнародному кримінальному праві та кримінально-процесуальному праві України: компаративіський аспект

Ґрунтуючись на попередній практиці, судді Міжнародного трибуналу за колишньою Югославією сформулювали в ухвалі за справою «Прокурор проти Хадзіхасановича та інших (Hadzihasanovic & Kubura (IT-01-47) «Central Bosnia») « принципи, якими варто керуватись під час оцінки допустимості доказів:

Сторони повинні мати на увазі принципову відмінність між прийнятністю документальних доказів і доказовою силою, яка надається їм відповідно до принципу вільної оцінки доказів;

Допуск чи недопуск певного доказу не означає, що це рішення не може бути потім переглянуте на основі появи нових переконливих доказів, що виправдовують прийнятність оспорюваного доказу;

Рішення про допустимість певного доказу саме по собі не означає, що його зміст не буде оспорюватись;

Якщо з’являються заперечення щодо автентичності певних доказів, їх доказове значення має оцінюватися з огляду на сукупність усіх наявних доказів;

Практика міжнародного кримінального судочинства не визнає автоматичного визнання доказів недопустимими;

Непрямі докази можуть бути допустимими;

Документи, отримані неналежним чином (протиправним способом), не можуть бути визнані допустимими;

Відповідно до статуту трибунал має гарантувати дотримання прав обвинуваченого як за формою, так і за змістом, а також має бути дотримано балансу між правами обвинуваченого та правами потерпілих і свідків. Питання про допустимість може бути підняте будь-якою зі сторін провадження, а трибунал має всю повноту повноважень щодо того, щоб вирішувати питання щодо допустимості та належності доказів [14].

Варто також вказати, що відповідно до ч. 3 ст. 66 Римського статуту Міжнародного кримінального суду для засудження обвинуваченого суд повинен переконатися в тому, що обвинувачений винуватий у тих злочинах, які йому інкримінують, і це не підлягає сумніву на розумних підставах. У рішенні за справою «Прокурор проти Матьє Нголоджо Чуї (The Prosecutor v. Mathieu Ngudjolo, ICC-01/04-02/12) « Судова палата наголошує, що стандарт доказування «поза розумним сумнівом» має застосовуватись для встановлення наявності фактів, що є елементами злочину або міри відповідальності обвинуваченої особи.

Позиція Судової палати про те, що якийсь певний факт не є доведеним поза всяким розумним сумнівом, не означає, що Судова палата заперечує існування самого факту. Це означає, що Судова палата вважає, що докази є недостатньо надійними, щоб зробити з них висновок про достовірність доказуваного факту. У свою чергу, якщо прокурор, несучи тягар доказування, не зміг довести винуватості особи, це не значить, що особа є невинуватою, а лише що її винуватість не доведена «поза всяким розумним сумнівом» [15].

 

 

Таким чином, можна дійти до таких висновків:

Установчі документи Міжнародного кримінального суду, Міжнародного трибуналу за Руандою та Міжнародного трибуналу за колишньою Югославією передбачають, що доказами можуть бути будь-які фактичні дані, на підставі яких можна встановити наявність чи відсутність певного злочину, винуватість чи невинуватість певної особи. Таке розуміння поняття «докази» не суперечить тому, яке закріплене в національному кримінально-процесуальному законодавстві.

Чинний КПК України пред’являє до доказів дві вимоги: належність та допустимість. Чіткого переліку вимог до доказів за міжнародним кримінальним правом не сформульовано ні в статутних документах міжнародних кримінальних судів та трибуналів, ні в правилах їх процедури та доказування. Проте аналіз судової практики дозволяє говорити про те, що розуміння характеристик, які мають обов’язково бути притаманними таким доказам, є квінтесенцією таких характеристик у національних правових системах. Зазвичай правила процедури та доказування передбачають можливість оспорити допустимість і належність доказів.

Допустимість доказів у контексті міжнародного кримінального права означає, що вони отримані законним способом, який не порушує правила роботи суду чи трибуналу та загальновизнаних прав людини. Крім того, обов’язковим елементом допустимості доказів є їх достовірність. Коло доказів, які визнає допустимими Міжнародний суд чи трибунал, ширше за те, яке зазвичай має місце в національному кримінально-процесуальному праві. Суд пояснює це високою кваліфікацією суддів, які в змозі оцінити як кожен доказ окремо, так і їх усі в сукупності та таким чином визначити доказову силу окремого факту, наведеного прокурором чи захистом.

Належність доказів означає їх можливість доводити певні факти, які становлять предмет розгляду суду. У сукупності допустимість та належність визначають доказову силу (цінність, вагу) певних доказів.

Практика Міжнародного трибуналу за колишньою Югославією дозволяє виділити також такі важливі характеристики доказів, як їх вірогідність, правдивість та добровільність. Проте Римський статут Міжнародного кримінального суду передбачає можливість примусу до дачі свідчень, що виключає добровільність як обов’язкову вимогу до доказів. Автор вважає, що вірогідність та правдивість, так само як і надійність, варто розглядати як складову допустимості доказів.

Міжнародний трибунал за колишньою Югославією сформулював низку правил, якими варто послуговуватись під час визначення допустимості доказів, відповідно до яких питання про допустимість певного доказу може бути розглянуто на будь-якому етапі розгляду, якщо виникне така потреба, докази не можуть автоматично визнаватись недопустимими, а докази, отримані незаконним шляхом, мають бути вилучені, а також не мають доказової сили перед судом.

Автор пропонує виділити таку характеристику доказів, як повнота (вичерпність), зокрема, для доказів сторони обвинувачення. Така характеристика випливає з вимоги про те, що докази мають доводити винуватість особи «поза всяким розумним сумнівом». Якщо ж прокурор не матиме змоги надати всі необхідні докази, які б усували сумніви в тому, що обвинувачена особа вчинила злочин, який їй інкримінують, суд постановить виправдову- вальний вирок, констатуючи при цьому не невинуватість особи, а недоведеність її винуватості.

Автор вважає, що деякі правила визначення допустимості та належності доказів у міжнародному кримінальному праві варті більш ретельного вивчення з огляду на можливу перспективу їх імплементації до національної правозастосовної практики, що відкриває перспективи подальшого наукового дослідження.