+3 8(066) 185-39-18
fВодночас, багато лібералів вважає, що повинна бути відмінність між публічними і приватними сторонами життя. Ліберальна особа протистоїть своєму суспільному устрою, вимагаючи поваги до своєї автономії, свого розуму і своєї діяльності. Міркування про свободу хоч і почалися з дослідження праці і приватної власності, проте, постійно перебуває в безпосередній близькості до дуалістичного утвердження незаперечності індивідуалізму. Індивід має право розпоряджатися собою, власним життям, розумом. Але вільний розвиток індивідуальності є однією з головних умов його успішного життя. Іншими словами, питання ставиться таким чином: чи сприяє суспільне середовище, в якому перебуває індивід його власному розвитку, чи ні? Якщо сприяє, як воно політично визначається? Важливість непорушності власності полягає в захисті індивідуального способу життя в основу якого, було покладено у праві на власність. Але концентрація багатства, проблеми бідності, породження надмірної приватної власності, знищує одну із головних сутнісних характеристик людини, її свободу. Особи, які зосередили в своїх руках велику приватну власність (олігархи) намагаються обійти закон, порушити його, або підкорити закон собі. За ради необмежених прибутків великий капітал нав’язує суспільству владу грошей, замість влади закону. Нищаться не тільки справедливі стосунки між людьми: зростає корупція до небачених розмирів, відбувається майже на легітимному рівні підкуп чиновників, суддів, правоохоронних органів тощо. Разом з деградацією суспільства, громадяни втрачають свободу, яка якісно відрізняє людину від всіх живих істот, мешкаючих на землі.
Отже, головна функція вільного суспільства не дати «великим грошам» панувати в суспільстві, натомість, постійно зміцнювати правову систему. Всі мають бути рівні перед законом. І ні для кого не повинно бути виключення. При таких умовах починає відігравати друга найважливіша функція у вільному суспільстві: створення умов, за яких її громадяни власними зусиллями спроможні досягнути всього необхідного для повної громадянської активності. Справедливість як чесність є справедливою і раціональною концепцією у якій можливе утвердження свободи людської особистості. Кожна особа має рівне право на повноту рівних базових прав і свобод, розраховану на всіх громадян, без виключення. Не можна створювати в суспільстві і державі окрему касту недоторканих, будь-то депутати, судді, чи навіть президент країни. Політики, які не здатні нести на собі тягар справедливих відносин в суспільстві, на основі яких створені умови для вільного і творчого розвитку кожного повинні піти з своїх посад або бути усунуті суспільством. Хочеться ще зауважити – сучасний лібералізм, як теорія людської свободи не суперечить ні принципу справедливості, ні сучасній концепції рівності. Більше того, «ліберальна концепція рівності – це той принцип політичної організації, якого вимагає справедливість», а не спосіб існування окремих скоробагатьків.
Незалежно від того, бажаємо ми цього чи ні, визнаємо це чи істерично заперечуємо, але від народження люди не є рівними з багатьох принципово важливих і функціонально визначальних позицій. І жодні законодавчі та філософсько-моралізаторські хитрощі, псевдонаукові угоди із сумлінням (мовляв, так буде нібито краще), жодні форми ліберально-демократичної підступності не в змозі заперечити цей безумовний факт, скасувати аксіоматичну неухильність його дії. Гармонійне, оптимальне функціонування і еволюціонування людського суспільства є можливим лише за умов визнання цього факту і використання його приписів в якості керівництва до дії. У «Трактаті із загальної соціології» В. Парето здійснив глибокий і іронічний аналіз лицемірства егалітаризму. Він відзначав, що кожен прихильник зрівнялівки глибоко в душі все-таки погоджується з формулою: попри те, що всі рівні, деякі все-таки рівніші. І справді: «за вимогами рівності майже завжди приховуються вимоги привілеїв «. В. Парето вдалося викрити механізм егалітарного шулерства: «Спочатку говорять про рівність, щоб досягти її взагалі. Потім роблять велику кількість винятків, щоб заперечити її частково. В результаті – хоча нею і мають користуватися всі, однак насправді користуються лише деякі».
Висновок
У даній роботі зазначено, що, по-перше, базові ідеї класичного лібералізму посідають провідне місце в історії філософської думки; по-друге, поняття свободи, рівності і справедливості набули універсального застосування в мисленні, мовленні і практиці; по-третє, завдяки концептуалізації світоглядних орієнтирів ідеї свободи і рівності набули своєрідної сучасної метаідеології і політичного метадискурсу; по-четверте, ліберальні принципи і практика стали основою передових філософських дискурсів і одночасно окрилювали неолібералізм;
Ліберальний дух з його домінуючою ідеєю свободи пронизував всі модифікації лібералізму країн. З середини ХХ ст. критика філософських ідей лібералізму завершується пошуком нової ідеї, яка б стала мотивом і стимулом нового розвитку неолібералізму. Цією ідеєю стала справедливість. Вона, зміщуючи інші ідеї лібералізму, посідає центральне місце і створює цілком інший контекст сучасного ліберального світогляду.
Підкреслюється, що свобода, рівність прав і демократія мають посісти чільне місце в інституціях, які гарантують принцип справедливості. Загалом лібералізм і неолібералізм акцентують увагу на тих аспектах життєдіяльності суспільства, які найбільш чутливі для всіх соціальних верств – це передусім свобода, рівність і справедливість.
Суспільна практика показує, що лібералізм започаткував новий різновид суспільно-політичного устрою на засадах свободи, рівності і справедливості та представницького врядування, яке називається ліберально-демократичним. Оскільки майже вся сучасна політична історія розвитку країн і народів є певною мірою й історією інституціоналізації ідей свободи, рівності, приватної власності, конкуренції і справедливості, історичний процес розвитку філософської думки лібералізму і неолібералізму у своїй основі є історією практичного втілення ідей, політичних, соціальних й етичних доктрин.
Концепція сучасного неолібералізму виявляється близькою до інтенцій українського національного духу. У цьому контексті вітчизняні філософи зазначають, що “властивий українському національному характерові індивідуалізм, поєднаний з ідеєю рівності, поваги до окремішнього індивіда та його свободи, гостре неприйняття деспотизму абсолютної монархічної влади” складають осердя його світогляду.
Література
1. Павленко І. А. Концепція справедливості Дж. Ролза в демократичному суспільстві / І. А. Павленко // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць. – 2010. – Вип. 1 (89). – С. 135 – 143.
2. Бакунин М. А. Избранные философские сочинения и письма. – М., 1987.
3. Гринберг Л. Г., Новиков Л. И. Критика современных буржуазных концепций
справедливости. – Ленинград, 1977.
4. Гусейнов А. А. Золотое правило нравственности. – М., 1979.
5. Давидович В. Е. Грани свободы. – М., 1969.
6. Декларация прав человека и гражданина, принятая учредительным собранием Франции
26 августа 1789 г. // Советское государство и право. – 1989. – № 7.
7. Ермолина Г. К. Идеал справедливости и действительность. – Ярославль, 1991.
8. Исаев И. А., Золотухина Н. М. История политических и правовых учений России ХІ-ХХ вв.
- М., 1995.
9. Керимов Д. А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права). – М.,
2000.
10. Коркунов Н. М. История философии права. – СПб., 1908.
11. Ленин В. И. Речь об обмане народа лозунгами свободы и равенства // Ленин В. И. Полн.
собр. соч. – М., 1969. – Т. 38.
12. Мальцев Г. В. Буржуазный эгалитаризм (Эволюция представлений о социальном равенстве
в мире капитала). – М., 1984.
13. Новгородцев П. И. Кризисъ современного правосознанія. – М., 1909.
14. Аристотель. Никомахова этика // Аристотель. Соч. : В 4-х тт. – M., 1983. – Т. 4.
15. Петров И. И. Новый либерализм для России: уроки западных дискуссий. // Общественные
науки и современность. – 1996. – № 5.
16. Сокуренко В. Г., Савицкая А. Н. Право. Свобода. Равенство. – Львов, 1981.
17. Тихонравов Ю. В. Основы философии права. – М., 1997.
18. Ударцев С. Ф. Кропоткин. Из истории политической и правовой мысли. – М., 1989.
19. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность (Лекции и интервью. Москва, апрель
1989 г.). – М., 1992.
20. Чичерин Б. Н. Философия права. – СПб., 1998.
21. Лібералізм: Антологія. 2-е вид. / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К. : ВД «Простір», «Смолоскип», 2009. – 1128 с.