Заклички, лічилки та мирилки

Традиційні народні ігри є практично вивіреним засобом передачі наступним поколінням здобутків культури українського народу, створеної за всю його багатовікову історію. Це часто твори невеликого розміру, зручні для оперативного використання дитиною у відповідних їх функціональному призначенню обставинах. Ці ігри можна назвати іграми малих форм. До них належать скоромовки, заклички, примовки, небилиці, мирилки, дражнилки, звуконаслідування, загадки, лічилки, жеребкування, забавлянки та ін. Вони якнайбільше відповідають психологічним можливостям дитини. Динамічні за змістом невеликі твори діти швидко запам'ятовують і тому активно застосовують у години дозвілля. Традиційні ігри малих форм значно поширені в дитячому середовищі й до сьогодні.

Більшість цих творів з давніх-давен побутувала в українській родині. Вони використовувались під час сімейного виховання дітей з певною розвивальною метою. Через специфічну особливість української родини - її багатодітність - здебільшого доглядати маленьку дитину належало її старшим сестричкам та братикам. Як і батьки, вони застосовували фольклорні ігри малих форм, розважаючи малих, радіючи разом з ними. Як уже зазначалося вище, до фольклорних творів малих форм належать утішки або забавлянки. Багаторазове використання забавлянок дорослими, раннє залучення в багатодітній українській родині до пестування старшими братиками та сестричками наймолодших у сім'ї сприяли тому, що діти дуже рано оволодівали цим фольклорним матеріалом і надалi, відповідно до поліфункціональних можливостей фольклору, вільно використовували його під час своїх ігор з малими або з однолітками. Наприклад, годуючи малечу, батьки примовляли: Гу-ту-ту!

Гу-ту-ту!

Вари кашку круту,

Пiдсипай молочка,

Погодуй козачка!

 

Або:

Ладі, ладусi,

А де були - в бабусi,

А що їли - кашку.

А що пили - бражку.

А що на закуску?

Хліб та капустку.

 

Закінчувалося годування примовлянням-розвагою: Гай, гай на бабину хату калачi їсти!

Окрему групу ігор-змагань становлять скоромовки. Це, як правило, римовані рядки, в яких повторюються певні звуки, склади, що призводить до певних труднощів у вимовлянні. Основне правило - вимовляти слова швидко. Звідси і назва - скоромовки.

Про те, що в народі було поширено вправляти дітей у звуковимові невимушено, граючись, свідчать записи матері Лесі Українки - Олени Пчілки.

Ось одна із «скоромовок - спотиканок», яка є у записі Олени Пчілки:

- А хто швидше скаже тричі поспіль:

Сестриці, чи ткачі тчуть, чи не тчуть?

Чуть-чуть тчуть, ледве човник волочуть,

Бо їсти й чуть-чуть не чуть!

Нехай ще чуть-чуть потчуть,

Бо вже чуть, що перепічки печуть!

- А що, не скажете швидко? Спотикаєтесь? На те ж воно й «спотиканкою» зветься! А мені одна волинська дівчинка так швидко її говорила, мов чечіточка цвірінькала».

Розважаючись, діти випробовують скоромовками свої орфоепічні можливості, долають незначні порушення мовлення, вдосконалюючи його. Таку ж саму роль мали ігри-звуконаслідування голосів живих істот: жайворонка, солов'я, жовтобрюха, каркання ворони, виття вовка та ін. Найпоширенішим було наслідування кумкання жаб. Зміст ігор-звуконаслідувань спонукав дітей підкреслено чітко вимовляти звуки рідної мови, як це мало місце в грі «Ти чия...»:

Ти чия, ти чия, ти чия?

Микитова, Мики-ки-китова.

Що варила? Що варила?

Борщ, борщ, буряки-ки-ки.

Кому, кому, кому?

Микиті, Мики-ки-ки-киті.

Який Микита? Який Мики-ки-ки-кита?

Чумак, чумак, чумак.

Комунікативна форма звуконаслідувальної гри надавала їй великої привабливості для дитини. Ці ігри цінні тим, що для них важливим є відтворення дитиною певних звуків та інтонацій, а це позитивно впливає на удосконалення дитячого мовлення.

Серед народних ігор малих форм своїм функціональним призначенням вирізняються лічилки:

Раз, два, три, чотири,

Козі дзвоника вчепили.

Коза бігає, кричить,

Просить дзвоник відчепить.

Характерними ознаками лічилок є їх римованість, речитативність, стислість, динамічність, часте використання числівників, функціональна спрямованість на розподіл ролей, визначення ведучого або провідної ролі в грі, послідовності участі в ігрових діях її учасників. В умовах родинного виховання діти змалечку привчалися самі вести гру. Часто в цьому допомагали лічилки. Справедливо вирішуючи спірні питання, діти набували досвіду поведінки в дитячому товаристві, навичок самоврядування.

Таке ж, як і лічилки, призначення мають ігри-жеребкування - встановлення права першого ходу, визначення ведучого в грі тощо. За народною традицією жеребкування здійснюється шляхом відгадування, в якій руці сховано якусь дрібну річ або хто перший з гравців двох команд під час почергового перебирання рук дістанеться кінця палички тощо. Певні «проблеми» життя дитячого колективу зумовили появу творів, виконання яких було своєрідним ритуалом, ігровим способом налагодження зіпсованих дитячих стосунків. Це - мирилки, які сприяли встановленню миру після сварки. Приклад такої знаходимо у записах Лесі Українки:

…Через тин вишня нахилилася, дві подруженьки посварилися.

Тобі яблучко, мені грушечка, не сварімося, моя душечко.

Тобі яблучко, мені зернятко,помирімося, моє серденько.

Серед інших жанрів фольклористи виокремлюють небилиці, які виконуються старшими дітьми для меншеньких або в різновіковому дитячому колективі використовуються як самостійна гра-розвага:

Що там у лісі за комедія була,

Що курочка поросяток навела,

Поросята та й волів навели,

А ті воли та й яєчка нанесли.

А безрукий ті яєчка позбирав,

Та й голому поза пазуху поклав.

Німий з глухим розмовляє,