Земельна власність і статус братського богоявленського монастиря/колеґії (до 400-ліття заснування київського братства та школи)

 

Києва до 1707 р. (графічне виконання Д. Вортмана)

 

Царська грамота на маєтки братства фактично завершила формування його земельного фонду, що стало складовою процесу отримання самою інституцією статусу академії (підтвердження de jure грамотою Петра І від 1701 р.  ). На той час верхні храми вже перебували під опікою Києво-Братського монастиря й обидва були відреставрованими: Воз- движенська церква перебудована з перенесеного Братського Богоявленського дерев’яного собору, що був замінений на нову муровану споруду, а Василівську власним коштом, як свій іменний храм, відновив В. Кочубей. Про це свідчить і ґравюра-панегірик І. Мигури із зображенням цієї церкви у центрі композиції . Примітно, що ще три покоління Кочубеїв (три Василя Васильовича) давали гроші на її утримання впродовж XVIII ст.  

Королівська влада чотири рази надавала й підтверджувала право власності монастиря та колегії на Воздвиженську і Василівську церкви: у 1640, 1650, 1670 (двічі) роках. Царські грамоти ще кілька разів підтвердили це право: зокрема Іван та Петро Олексійовичі в документі від 11 січня 1694 р. згадували наявні у власності Братського монастиря землі Соколиний Ріг, Борщагівку та Воздвиженську ниву над Либіддю. Текст найбільш раннього документа- надання з царської канцелярії від 31 грудня 1659 р. дає уявлення щодо прохань братії – тут ідеться про підтвердження її надбань у часи війни під проводом Б. Хмельницького. Нагадування про прохання ченців дати їм колишні маєтки католицьких інституцій у Києві та навколишніх сіл:

«Саворовым (Ксаверівка – Т. Л.) со всеми приналежностями [... ],

Мухоеды [... ] буде у нихъ на те маетности есть привилия гетмана Богдана Хмелницкого і впредь буде спору и челобитья отъ казаковъ не будетъ и в роздачу не отдано, владеть велели. А что они били челомъ вновь о новыхъ маетностяхъ о Плисетцкомъ и Черногородке, да о порозжемъ месте Рылского (на Подолі – Т. Л.) и о Доминиканскомъ костеле на строение церкви, и буде теми маетностями и порозжимъ местомъ никто не владеетъ и спору и челобитья впредь ни отъ ково не будетъ, и темъ всемъ владеть имъ же».

Такі застереження щодо попередніх власників цих маєтків – колишніх політичних ворогів – свідчать про обережність і невпевненість царського уряду у вільному розпорядженні земельним фондом міста та його околиць. Братський монастир у цих текстах бачиться доволі наполегливим прохачем-збирачем перед королівською та царською владами нерухомості на власну користь. Адже відомі лише два універсали Б. Хмельницького Братському монастиреві: 1651 та 1659 рр. В обох гетьман лаконічно підтвердив тільки право власності на володіння Мостищем. А новопридбані Плисецьке, Чорногородка, Богушівка та Новосілки опинилися у власності Братського монастиря вже у часи надання царської грамоти від 31 грудня 1659 р. Ксаверів, Чорногородка підтвердилися в тексті універсалу Ю. Хмельницького (6 березня 1662 р.), але, між іншим, так і залишилися за кордоном і не перебували в користуванні братії. Отже можна впевнено сказати, що монастир і братство з другої половини XVII ст. активно маневрували між двома владами: королівською та царською. Принаймні до 1670 р. – року отримання останнього королівського привілею від Міхала Корибута.

Але найбільш заплутаною історією стала справа з надбанням села Новосілок за р. Ірпінем – братською власністю, вперше затвердженою в королівському привілеї Міхала Вишневецького на монастир і колегію від 25 квітня 1670 р. як фундація київського воєводи Адама Киселя разом із Богушівкою, Дзвінками, Зобківщиною, Позняками («[... ] wedlug funduszu zeszlego niegdy wielmoznego Ківіеіа wojewody kijowskiego miasteczko Nowosi6ïki ze wsiami ^ niego паїегдееті, to iest, za Mostyzszczami, Bohuszowka, Zwцki у Zobkowszczyzna, а za Dnieprem wieska Pozniaki, w тіевеіе Kijowie do tego monastera Вгаск^о»).

Історія цієї власності, Новосілок, привернула увагу дослідників ще у XIX ст. завдяки одному документу («ляментації»), опублікованому анонімно в 1884 р.   Заголовок тексту було придумано на підставі літературних зразків кінця XVII ст. – настільки незрозумілим виявилося його призначення:

«Це не скарга, не памфлет або сатира, призначена для звернення до публіки; це, так би мовити, нотатка для себе, або скорботний вилив душі. Сучасною мовою навіть складно підібрати відповідну назву, і ми з необхідності вдалися до того терміна, котрий часто вживався в південноруській книжній мові минулого часу саме у сенсі виливу душевної скорботи».

Автор публікації стверджував, що це повідомлення він знайшов «в уривках паперів з архіву Київської консисторії, на окремому аркуші, у вигляді чернетки». Тут містилася згадка про пограбування й розорення «польським полковником Пивом» маєтку Братського монастиря с. Новосілок, інформація про пограбування якого стала доволі поширеною на час публікації цього тексту . Про знищення Новосілок згадував М. Закревський . Він цитував окружне послання тогочасного могилянського ректора Варлаама Ясинського від 19 травня 1671 р. про жалюгідний стан монастиря та пограбування тих самих Новосілок. При цьому виявилося зовсім інше джерело надходження цього села: «[... ] набытое нам для задержаня монастыря и наук за 60 тысечей злотых, легованых от фундатора нашого, святой памяти преосвященного митрополита киевского Петра Могилы». Таким чином, цитований документ свідчив про Могилину фундацію на противагу королівському привілею, який указував на надання цього села монастиреві А. Киселем . З’ясувати