Життєві форми рослин як наслідок спряженої еволюції популяцій різних видів у єдиній екосистемі

 

 

 

 

Де б ми не подорожували, перш за все звертаємо увагу на природні ландшафти, зокрема загальний вигляд тих рослин, які й створюють цей ландшафт. У тундрі–це низькорослі кущі, в степу–ковила, в тропічних країнах пальми, кактуси, в помірній зоні – деревні форми хвойних і листяних порід. Всі незвичні форми рослин ми порівнюємо з тими, що ростуть у наших рідних краях.

Головним у створенні ландшафту є форма надземної частини рослин–їхня крона, величина і галуження стовбурів, розмір і форма листків, суцвіть, квіток, насіння чи плодів. Інші, не менш важливі фізіономічні ознаки рослин приховані від нас у підземній частині. За цими ознаками можна дізнатися про способи перезимівлі рослин, особливості вегетативного відновлення та розмноження.

У процесі багатовікової еволюції рослин, їх філогенезу, впливу екологічних факторів і пристосувальних реакцій і визначились їхні анатомо-морфологічні особливості, тобто життєва форма.

Під життєвою формою розуміють своєрідний габітус (тобто, зовнішній вигляд) рослин.

Термін «життєва форма» вперше запропонував один із основоположників екології рослин, датський ботанік Вармінг (1841-1924). Він вважав, що життєва форма–це форма, в якій вегетативне тіло рослини перебуває в гармонії із довкіллям упродовж всього життя.

Сучасне визначення цього поняття, більш коротке та узагальнююче зробив Шенніков (1964). Він сказав:

«…види рослин, схожі за формою і пристосуванням до середовища, поєднують в одну життєву форму».

Досить повно поняття життєвої форми подає Серебряков (1972). На його думку, життєва форма–це сукупність дорослих особин даного виду в певних умовах місцезростання, які володіють своєрідним загальним габітусом, включаючи надземні та підземні органи.

Габітус виникає в результаті росту та розвитку за певних грунтово-кліматичних і ценотичних умов як результат пристосування до них рослин.

Отже, життєва форма визначається генотипом і є сукупністю певних видів рослин, подібних за зовнішнім виглядом (габітусом), що зумовлено анатомо-морфологічною будовою й еколого-фізіологічними ознаками, які сформувалися в процесі еволюції під постійним впливом комплексу факторів середовища і спадково закріпилися.

 

 

Класифікація життєвих форм базується на структурі вегетативних органів і відображає шляхи екологічної еволюції рослин. Запропоновано різні системи класифікації життєвих форм у рослин.

Так, основоположник географії рослин Гумбольдт керувався головним чином габітусом рослин, наприклад, формою пальм, кактусів, злаків та осок, і виділив 17 життєвих форм такого типу.

Друде брав за основу періодичність вегетації, морфологічні та біологічні особливості рослин. Вармінг, класифікуючи життєві форми, за основу вважав спосіб живлення рослин, характер місце існування, типу росту тощо. Висоцький виділяв життєві форми, враховуючи способи вегетативного розмноження та структуру кореневих систем.

Особливо широке застосування знайшла класифікація життєвих форм, яку розробив на початку ХХ ст. датський ботанік Раункієр (рис. 8. 1).

В основу її покладено розташування бруньок відновлення та верхівки пагонів відносно поверхні ґрунту або снігового покриву в несприятливий період року. За даною класифікацією усі рослини поділяються на 5 груп:

1.Фанерофіти–дерева, кущі, ліани, бруньки відновлення яких розташовані високо над поверхнею грунту (не нижче 30 см). Вони вкриті лусками і добре захищені від вимерзання та висушування. За висотою фанерофіти поділяються на мегафанерофіти – вище 30 м, мезофанерофіти – від 2 до 8 м і нанофонерофіти–нижче за 2 м. Ця життєва форма досить поширена в теплих і помірних поясах. Серед них є листопадні та вічнозелені форми, епіфіти. Ця життєва форма є панівною у фітоценозі.

2.Хамефіти–низькорослі кущі та напівкущі (чорниці, барвінок), бруньки відновлення у яких розташовані на висоті до 30 см над поверхнею грунту, що забезпечує їм зимівлю під сніговим покривом або під прикриттям відмерлих часток рослин. Хамефіти підрозділяють на 4 підгрупи:

а)напівкущі, в яких до кінця вегетаційного періоду відмирають верхні частини стебел, а нижні частини пагонів (рослини родини губоцвітих, бобові, гвоздичні тощо) здатні переносити несприятливі умови;

б)пасивні хамефіти, в стеблах яких майже відсутня механічна тканина, тому вони падають на грунт від власної ваги, де і вкорінюються (очиток, зірочник) ;

в)активні хамефіти–невисокі стебла яких лише не набагато піднімаються над поверхнею грунту (барвінок, вероніка) ;

г)рослини-подушки, пагони яких тісно скупчені, склерифіковані, внаслідок чого підтримують один одного, створюючи щільну «подушку». Обтічна приземкувата форма їхньої крони найкраще відповідає екстремальним умовам зростання на альпійських луках Карпат, Паміру, Альп. Типовими представниками зелених твердих подушок є качим, акантолимон, моховидка, діонісія, гострокільник).

3.Гемікриптофіти–багаторічні трави, в яких основна частина надземних органів відмирає, прикриваючи бруньки відновлення, конуси наростання яких містяться на рівні ґрунту. Це – трав’янисті види лучних, степових і лісних фітоценозів помірних широт. Гемікриптофіти поділяють на три підгрупи:

а)рослини без розеток–в яких надземні стебла відмирають повністю, а бруньки відновлення розташовуються або в основі стебла (звіробій), або на кінчиках бічних пагонів (кропива), або вони прикриті тонким шаром ґрунту (вербозілля) ;

б)рослини напіврозеточні–з дуже вкороченими нижніми міжвузлями, зимуючі бруньки яких локалізовані між листками, що формують розетку (гравілат), або на кінцях надземних пагонів (жовтець) чи