Зовнішньополітичні орієнтири ФРН у східноєвропейській політиці Г. Шредера (1998-2005 рр.)

Зовнішньополітичні орієнтири фрн у східноєвропейській політиці г. Шредера (1998-2005 рр.)

 

Ганна Харлан

У статті розглядаються зовнішньополітичні орієнтири у східноєвропейській політиці Федеративної Республіки після приходу в 1998 р. до влади «червоно-зеленої» коаліції (СДПН, Союз 90/»Зелені») на чолі з канцлером Герхардом Шредером. Визначено та охарактеризовано причини, основні прояви і наслідки зміни зовнішньополітичних орієнтирів у східноєвропейській політиці Німеччини упродовж 1998-2005 рр.

Ключові слова: ФРН, зовнішня політика, Східна Європа, Герхард Шредер, «червоно-зелена» коаліція.

Актуальність теми зумовлена сучасним значенням Федеративної Республіки Німеччина для розбудови та поглиблення європейської інтеграції, її визначальною роллю в подальшому майбутньому Європейського Союзу. Радикальні геополітичні зрушення в Європі на початку 1990-х рр. ознаменували собою розпад СРСР, об’єднання Німеччини та утворення на схід від її території нових незалежних держав, перед якими постала нагальна потреба демократизації та повернення до європейської цивілізації. У цих умовах для молодих демократій Центрально-Східної Європи Німеччина являла собою взірець успішної посткомуністичної трансформації.

Поряд із вирішенням проблем, пов’язаних з об’єднанням двох німецьких держав, для тодішнього канцлера ФРН Гельмута Коля незмінною залишалася спрямованість на європеїзацію Німеччини та недопущення кризових варіантів розвитку подій у країнах Центрально-Східної Європи, оскільки це могло негативно позначитися на становище в самій Німеччині. Саме томувідразу після об’єднання ФРН з НДР Гельмут Коль взяв курс на активну розбудову міждержавних політичних, торговельно-економічних та культурних відносин із країнами Центрально-Східної Європи, їхнє залучення до європейських інтеграційних процесів.

Зміна урядової коаліції в Німеччині 1998 року, в результаті якої до влади прийшли представники СДПН та Союзу 90/»Зелені», зумовила не лише перехід влади до післявоєнного покоління, але і певні зміни в німецькій зовнішньополітичній стратегії в східноєвропейському напрямку.

Крім того, період 1998-2005 рр. становить собою окремий етап не лише в політичній історії Федеративної Республіки Німеччина, а і всього Європейського Союзу, оскільки, з одного боку, саме тоді переговори про приєднання до Євросоюзу десяти нових членів, у тому числі восьми держав Центрально-Східної Європи вступили у вирішальну фазу, а, з іншого, Євросоюз вдався до пошуку нових інструментів взаємодії зі своїми східними сусідами, які опинилися поза межами розширення.

Різноманітні питання зовнішньої політики федерального канцлера Г. Шредера висвітлені в низці монографій німецьких дослідників. Так, Едгар Вольфрум охарактеризував основні напрямки зовнішньополітичної діяльності «червоно- зеленого» уряду в 1998-2005 рр.  . Себастіан Седлмайр вивчав участь коаліційного уряду Г. Шредера у розв’язанні міжнародних конфліктів у Косово, Афганістані та Іраку . Вінфред Вайт дослідив балансування зовнішньої політики червоно-зеленої коаліції в Німеччині між реальною політикою та історичною відповідальністю . Новим шляхом  та поверненням Німеччини на світову сцену  називає Грегор Шьольген зовнішньополітичний курс ФРН у 1999-2004 рр. Більше того, одночасно з Іракською кризою Шьольген проголошує «завершення трансатлантичної епохи» і стверджує, що зовнішня політика ФРН, ґрунтуючись на новій державній самосвідомості, повинна спрямовуватися переважно на європейську сферу діяльності і партнерство з Францією як рушійною силою європейських інтеграційних процесів . Самостійність німецького шляху як гасло зовнішньої політики уряду Шредера-Фішера проголосила Хельга Хафтендорн .

Значний інтерес серед німецьких дослідників викликають питання ролі Німеччини в східному розширенні Європейського Союзу та впровадженні Європейської політики сусідства (ЄПС). Зокрема, Мартін Єрабек проаналізував вплив зміни уряду ФРН 1998 року на здійснення німецької політики щодо східного розширення Європейського Союзу . Роль Німеччини у формуванні ЄПС дослідила Іріс Кемпе . Наслідки східного розширення Євросоюзу для України охарактеризував Хрістос Скевас . Оксана Царні окреслила сучасний стан та перспективи двосторонніх відносин між Україною та ЄС . Райнер Лінднер вивчав значення співробітництва з Німеччиною для євроінтеграційного курсу України .

Російські науковці при вивченні східноєвропейської політики «червоно- зеленої» коаліції на чолі з Г. Шредером основну увагу зосередили на дослідженні російсько-німецьких відносин як таких, що, з одного боку, визнавалися Герхардом Шредером пріоритетними, а, з іншого, забезпечували ефективність східноєвропейської політики ФРН у цілому. Зокрема, така позиція стверджується у працях провідного російського германіста Н. В. Павлова . У фундаментальній колективній монографії «Германия. Вызовы ХХІ века», виданій Інститутом Європи РАН, детально простежуються роль ФРН в європейському інтеграційному процесі та російсько-німецькі політичні відносини . Дисертаційне дослідження А. С. Сербіної  характеризує політику Німеччини щодо країн Центрально-Східної Європи в 1990-2007 рр. у зв’язку з розширенням ЄС.

В українській історіографії певну увагу зазначеній проблемі приділив С. В. Кондратюк у праці «Європейська політика об’єднаної Німеччини» . Детальну інформацію щодо німецької східноєвропейської політикимістить монографія А. Ю. Мартинова «Об’єднана Німеччина: від «Боннської» до «Берлінської» республіки (1990-2005) « . О. І. Брусиловська дослідила проблему виявлення особливостей східноєвропейської політики ФРН у зв’язку з «нормалізацією» зовнішньої політики в період переходу від Бонна до Берліна . Крім того, окремі аспекти зміни зовнішньополітичних орієнтирів ФРН розглянуті в кандидатській дисертації Ю. С. Горбач , присвяченій розвитку політичних, торговельно-економічних та культурних взаємовідносин Німеччини з країнами Вишеградської групи впродовж 1991-2004 рр. У дослідженнях В. В. Химинця  та С. М. Сокола  частково характеризуються українсько- німецькі відносини під час перебування при владі «червоно-зеленої» коаліції на чолі з федеральним канцлером Г. Шредером, у тому числі в контексті реалізації східноєвропейської політики ФРН та євроінтеграційного курсунашої держави.

Отже, підсумовуючи, можна зазначити, що на сьогодні взарубіжній та вітчизняній історичній науці поки що відсутні праці,