Зовнішньополітичні орієнтири ФРН у східноєвропейській політиці Г. Шредера (1998-2005 рр.)

Метою статті є висвітлення причин, основних проявів та наслідків зміни зовнішньополітичних орієнтирів у німецькій східноєвропейській політиці упродовж перебування при владі «червоно-зеленої» коаліції на чолі з федеральним канцлером Г. Шредером у 1998-2005 рр.

Хронологічні межі статті охоплюють завершений історичний період. Нижня хронологічна межа зумовлена приходом до влади 1998 р. «червоно-зеленої» коаліції (СДІІН. Союз 90/»Зелені») на чолі з Герхардом Шредером. Верхня хронологічна межа пов’язана із завершенням канцлерства Г. Шредера, достроковими виборами та формуванням у ФРН 2005 р. другої «великої» коаліції (ХДС/ХСС, СДПН) на чолі з Ангелою Меркель, що, відповідно, означало ствердження нових зовнішньополітичних пріоритетів ФРН у східноєвропейському напрямку.

Гельмуту Колю в здійсненні східноєвропейської політики, незважаючи на перевагу російського вектору, вдавалося ефективно поєднувати різноманітні стратегічні інтереси ФРН. Німецька східноєвропейська політика в 1990-1998 роках була спрямована на недопущення кризових варіантів розвитку подій у країнах Центрально-Східної Європи, оскільки це могло негативно позначитися на внутрішньополітичній та економічній ситуації в самій Німеччині. Наприкінці «ери Коля» Німеччина мала добросусідські відносини зі своїми східними сусідами, які немалою мірою завдяки старанням Німеччини отримали шанс взяти участь у розбудові «великої Європи». Таким чином, було закладено основу для подальшої успішної розбудови двосторонніх відносин і посилення німецького торговельно-економічного та політичного впливу на країни Центрально- Східної Європи.

У 1998 р. після 16-річного перебування на посаді «канцлера німецької єдності» у результаті дострокових виборів до влади в Німеччині прийшла коаліція СДПН та Союз90/»Зелені». Посаду федерального канцлера зайняв Герхард Шредер. Від самого початку в здійсненні східноєвропейської політики новий канцлер мав можливість спиратися на традиції, адже саме німецькі соціал-демократи стали ініціаторами та провідниками «нової східної політики». Зокрема, візит В. Брандта до Польщі в 1970 р., коли він під час відвідування Варшавського гетто опустився на коліна перед пам’ятником жертвам Голокосту, став знаковим явищем, актом, що символізував покаяння німців за злочини нацистського режиму. У тому ж напрямі діяв наступник В. Брандта на посту канцлера, соціал-демократ Г. Шмідт .

Уже в передвиборчій програмі СДПН, яка була прийнята ще 20 грудня 1989 р. в Берліні, а потім доповнена на партійному з’їзді в Лейпцигу 17 квітня 1998 р., зазначалося, що Європейський Союз повинен прийняти всі європейські демократії. Крім того, ЄС має запропонувати державам Східної Європи різноманітні форми співпраці з метою подолання розколу Європи. Також державам Центральної, Східної та Південно-Східної Європи обіцялася допомога в демократизації та розбудові більш гуманного суспільства .

Варто зазначити, що питання східноєвропейської політики знайшли своє відображення і в коаліційному договорі «Прорив і відновлення – шлях Німеччини у ХХІ столітті», підписаному між СДПН та Союзом 90/»Зелені» 20 жовтня 1998 року. Окремо підкреслювалася необхідність використання історичного шансу розширення ЄС на країни Центрально-Східної Європи. Новий федеральний уряд активно підтримуватиме в цьому ЄС, здійснюючи свій внесок завдяки ефективній стратегії підготовки до вступу та солідарній допомозі для економічної та демократичної стабілізації Центрально-Східної Європи. Однак ЄС повинен провести внутрішні реформи, щоб уможливити розширення. Зокрема, це включає в себе завершення інституційних реформ напередодні розширення. З метою уникнення соціальних та економічних переломів, пов’ я- заних зі вступом, «червоно-зелена» коаліція запропонувала ввести перехідні періоди, наприклад обмеження вільного переміщення робочої сили .

Крім того, в коаліційному договорі зазначалося, що новий федеральний уряд удосконалюватиме хороші відносини з Росією та Україною. Метою є забезпечення стабільності в цьому регіоні завдяки підтримці демократичних, державно-правових, соціальних та економічних реформ   .

Зважаючи на тодішню економічну ситуацію в Німеччині, новий канцлер пообіцяв покласти край німецькій дипломатії «чекової книжки», оскільки в кінці епохи Гельмута Коля федеральний уряд переслідував нереалістичне поєднання цілей. З одного боку, він боровся за розширення ЄС на схід, а, з іншого, відмовився від Міністерства сільського господарства для підтримки аграрної реформи. Крім того, Федеральне міністерство фінансів домагалося скорочення німецьких внесків. Тому одним із викликів, які постали перед новим «червоно-зеленим» урядом, була необхідність вибратися з цього неприглядного становища.

Хоча, варто зазначити, що вже через декілька років сам Г. Шредер досить скептично оцінював власні наміри: «Ще на початку свого канцлерства, виступаючи з промовою в Саарбрюккені, я дозволив собі заявити, що Брюссель більше не буде «тринькати наші гроші», натякаючи, що Німеччина – головний європейський платник й існує реальна диспропорція між фінансовим внеском Німеччини в Євросоюз і зворотнім грошовим потоком, безпосередньою й очевидною віддачею. Але, добре поміркувавши над усіма економічними перевагами, які отримує наша країна, починаєш розуміти, що загальний баланс – на нашу користь. Майже у всіх державах-членах ЄС, і особливо в державах Східної Європи, Німеччина тримає першість за товарообігом. Мільйони робочих місць у нашій країни опинилися б під загрозою, якби не розширення Європейського Союзу. І сьогодні я жалкую про те висловлювання: це був старий непотріб, що зберігся з часів антиєвропейської полеміки, і його місце – на звалищі історії» .

Зазначені вище тези передвиборчої програми СДПН і коаліційного договору були підтверджені в урядовій заяві Г. Шредера, виголошеній перед Бундестагом у Бонні, від 10 листопада 1998 року. Зокрема, новий канцлер заявив, що шанс східного розширення Європейського Союзу необхідно рішуче використати. Європа не повинна і не буде закінчуватися колишньою залізною завісою або східним німецьким кордоном .

З цієї точки зору цікавим є сприйняття формування східноєвропейського зовнішньополітичного курсу «червоно-зеленої» коаліції на чолі з Г. Шредером у самій Східній Європі. Зокрема, польський журналіст, головний редактор польської газети «Політика» Адам Кржемінські опублікував статтю у відомому німецькому виданні «Die Zeit» із символічною назвою «Ще багато чого потрібно зробити. Завдання для червоно-зелених: четверта східна політика». За його переконанням, хоча новий канцлер не надто відомий у Східній Європі, проте він має хороші можливості після Віллі Брандта, Гельмута Шмідта і Гельмута Коля відносно швидко розпочати втілювати так би мовити»четверту східну політику».

Ця «четверта східна політика» повинна виходити з усвідомлення того факту, що Польща, Чехія та Угорщина, а дещо пізніше ймовірно також і Словаччина, Румунія, Болгарія і Балтійські республіки стануть внутрішніми сусідами Німеччини в межах Європейського Союзу. Тим самим буде здійснено поворот від двохсотлітньої старої політичної традиції, відповідно до якої Росія була головним партнером Німеччини на Сході, а інша «проміжна Європа» виконувала функцію гегемоніальних претензій Німеччини і Росії. «Внутрішнє сусідство» із східними європейцями в майбутньому розширеному ЄС вимагає особливої уваги і співпраці, які також можуть позитивно вплинути на дружні відносини з Росією та Україною. І насправді це означає зміну традиційної ієрархії цілей східної політики Німеччини   .

Поряд із підготовкою до східного розширення Європейського Союзу Німеччина стала одним із ініціаторів впровадження Європейської політики сусідства (ЄПС), являла собою «змішаний» інструмент політики ЄС, який спирався на повноваження Співтовариства та на можливості і ресурси його держав-членів. ЄПС і яку було розроблено для країн, що в найближчому майбутньому не збираються або не зможуть стати членами Європейського Союзу.

У зв’язку з цим необхідно згадати вихід 2000 року книги представника СДПН Гельмута Шмідта під назвою «Самоствердження Європи. Перспективи для 21 століття». Колишній канцлер ФРН, який виступав послідовним продовжувачем нової «східної політики» Віллі Брандта, рішуче заперечує проти розширення Європейського Союзу на країни «нової Східної Європи» – Росію, Україну та Білорусію. На його думку, три народи російського культурного кола повинні самостійно дбати про своє майбутнє. Зі свого боку, очільники ЄС мають остерігатися необдуманих розмов, наприклад на адресу України, щодо можливості впливати на це майбутнє. Крім того, не можна забувати двох фактів: геополітично Росія є і залишається світовою державою. Як Росія, так і Україна з Білорусією належать до спільної, історично зрослої, окремої культурної субстанції, яка суттєво відрізняється від спільної субстанції п’ ятнадцяти держав- членів Європейського Союзу .

Основні положення східноєвропейського зовнішньополітичного курсу федерального канцлера Г. Шредера загалом були підтверджувались і в другому коаліційному договорі «Оновлення – Справедливість – Стійкість. За економічно сильну, соціальну та екологічну Німеччину. За життєздатну демократію», підписаному між СДПН та Союзом 90/»Зелені» 16 жовтня 2002 р. Зокрема, було підкреслено намір федерального урядувикористати розширення ЄС і НАТО з метою інтенсифікації співпраці із східними сусідами. У межах цих структур Німеччина прагне до розвитку міцного і довгострокового партнерства з Росією у сфері безпеки, а також підтримки співпраці з цією державою в політичній, економічній та громадській сферах з метою сприяння здійсненню демократичних, правових і соціальних реформ. На основі спільних цінностей декларувався розвиток відносин із незалежною Україною і підтримка її політики реформ, формування громадянського суспільства та зміцнення демократії .

Окремо необхідно відзначити заходи Г. Шредера з подолання політичної кризи в Україні періоду «помаранчевої революції». За переконанням відомої німецької дослідниці ЄПС Іріс Кемпе, роль Г. Шредера в цьому питанні зразково пояснює амбівалентну позицію Німеччини між збереженням особливих німецько-російських відносин та прагненням посилення демократичного руху в державах Східної Європи. Натомість Кремль спробував домінувати на пострадянському просторі за допомогою особистих залежностей і пільгових умов поставок російських енергоносіїв. Хоча ця політика суперечить російським інтересам, проте Росія залишається незамінною складовою збереження стабільності в цьому регіоні. Г. Шредер підкреслив цю роль Росії, але при цьому звернув увагу на можливий дефіцит демократії .

Взаємодію Німеччини з країнами Центрально-Східної Європи дещо ускладнили їхні відмінні позиції щодо бомбардування Косово в березні-червні 1999 року та американсько-британської операції в Іраку 2003 року. Це засвідчило не лише посилення прагнень країн Центрально-Східної Європи творити самостійну зовнішню політику і відстоювати власні інтереси, а й певною мірою поставило під сумнів традиційну здатність ФРН безумовно впливати на формування їх зовнішньополітичного курсу.

Таким чином, після приходу до влади федерального уряду канцлера Герхарда Шредера 1998 р. східноєвропейська політика ФРН не могла зводитися до традиційної за часів Г. Коля дипломатії «чекової книжки» та примирення із жертвами нацистського режиму. Майбутнє розширення Європейського Союзу вимагало розробки принципово нових форм взаємодії із країнами Східної Європи. Найважливішим пріоритетом, як і за часів канцлера Г. Коля, залишалась підготовка вступу до Європейського Союзу країн Центрально-Східної Європи. Г. Шредер прагнув знайти спосіб, який би, з одного боку, дозволив країнам Центрально-Східної Європи якнайшвидше інтегруватися до Євросоюзу, а, з іншого, зменшити негативні впливи від такого масштабного розширення на Німеччину та інших «старих» членів ЄС. Водночас Німеччина виступила одним із ініціаторів впровадження Європейської політики сусідства, що мала стати гарантом стабільності на кордонах розширеного Європейського Союзу. Однак, порівняно з попереднім канцлером Г. Колем, Г. Шредер у своїй східноєвропейській політиці ще більше уваги приділяв співпраці з Російською Федерацією, яка остаточно закріпила за собою позиції ключового німецького партнера на пострадянському просторі. Тісні дружні особисті відносини Г. Шредера та В. Путіна досі залишаються предметом критики з боку опонентів німецьких соціал-демократів. Особливо, зважаючи на той факт, що після відставки в листопаді 2005 р. з посади канцлера Г. Шредер очолив правління компанії, яка будувала, а зараз керує Балтійським газопроводом Північний потік). Тож Герхарда Шредера донині вважають ледь не головним агентом впливу Путіна в Німеччині.