Агропродовольча політика держави як система заходів щодо забезпечення продовольчої безпеки країни

- встановлює механізм формування державних замовлень та контрактів на поставку до державних ресурсів сільськогосподарської продукції та сировини;

- здійснює індикативне планування розвитку АПК; регулює ціни на деякі види продовольства;

- визначає рівень орієнтовних закупівельних стартових цін і механізмів їх індексації відповідно до інфляційних процесів.

Суттєвим елементом державного регулювання сільськогосподарського виробництва є зміна його виробничої структури. З цією метою ввели пряме планування обсягів виробництва, запровадивши контрактну систему договорів між державою і фермерами, зокрема, використовують два типи такої системи: підписання контрактів щодо обмеження посівів певної культури і виведення землі з обороту з відповідною компенсацією; введення прямого квотування обсягів виробництва. Отже, фермер користується пільгами, державною підтримкою у разі виконання плану певного обсягу виробництва, а держава має змогу регулювати кількість земель, які використовуються під посіви та багаторічні насадження [17].

Проте в міру насичення ринку і перевиробництва сільськогосподарської продукції прямі державні субсидії виробничого призначення почали зменшувати. Виняток становить лише система пільгового сільськогосподарського кредитування і деякі заходи з укрупнення господарств, надання допомоги молодим фермерам.

Сьогодні мета прямих державних виплат – не стимулювання виробництва, а вирішення соціальних завдань – підтримка рівня доходів фермерів, розвиток сільської інфраструктури та природоохоронні заходи. Це є головним змістом сучасної загальної сільськогосподарської політики Європейського Союзу. Оскільки підтримування високих цін всередині Союзу – один з найдорожчих шляхів субсидування доходів, то прийнято рішення про деяке зниження цін. Натомість введено прямі доплати фермерам у разі дотримання попереднього розміру їхнього виробництва. Державні виплати роблять з розрахунку на гектар землі або на голову худоби в несприятливих умовах виробництва.

Різноманітність функцій держави передбачає значні витрати не тільки із бюджету, а й через дію цінового механізму. В цілому по ОЕСР (25 найбільш розвинутих країн Заходу) кошти, що надходять у сільське господарство із бюджету, у дев’ять разів перевищують надходження від нього в бюджет, а якщо додати і цінові субсидії, то у 18 разів. Майже половину засобів, наданих сільському господарству, становлять бюджетні кошти, а половину – субсидування цін.

Отже, систему державного регулювання аграрної сфери повинні характеризувати все проникний вплив держави на різні сторони процесу виробництва сільськогосподарської продукції та високий рівень підтримки внутрішніх товаровиробників [14].

Перехід до ринку вимагає розробки наукових основ ефективного господарювання на засадах підприємництва та конкуренції. Актуального значення набуває питання пошуку оптимальних форм господарювання в народногосподарському комплексі і, зокрема, в АПК. Від його рішення прямо залежить розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків, майбутнє продовольчого сектора.

Проблема ця багатопланова, така, що стосується, з одного боку, як суб’єктів господарювання, так і органів державної виконавчої влади, які виконують функції реалізації аграрної політики на місцях, а з другого – потребує нового підходу до створення, функціонування та вдосконалення різних форм господарювання.

Гнучкі зміни обумовлюються вимогами ринку. Дослідники багатьох країн світу вказують на поступове зникнення інституційних і політичних бар’єрів, які відділяли село від міста. Відхід від адміністративно-командної системи організації економіки зробив неможливим існування практики централізованого розподілу ресурсів без урахування економічних реалій. На сільське господарство витрачається майже третина державного бюджету. Але нині, із зміною умов господарювання, держава об’єктивно не може в таких самих обсягах підтримувати сільське господарство. Не випадково висуваються вимоги до уряду про субсидування агропромислового сектора, як це було раніше. Проте очевидно і те, що держава не в змозі цього робити, частка АПК у державному бюджеті скорочується, а перспективи її збільшення обмежені.

Слід визнати, що в умовах планово-розподільних відносин чимало елементів ринку поступово трансформувалися в сільському господарстві у досконаліші економічні системи. Керівники господарств спряли перехід до ринкової економіки як спосіб вільної господарської діяльності і сприяли його позитивно, особливо враховуючи наявність дефіциту продовольства. Це давало надію на новий, потужний імпульс розвитку виробництва, насичення ринку товарами. Не викликали сумніву і основні його регулятори – попит і пропозиції та рушійна сила – конкуренція.

В роботі не випадково проаналізовано окремі теоретичні погляди щодо ринкової економіки. За допомогою методологічного підходу можна досягти більш зваженої оцінки аграрної економіки України. А головне – з’ясувати причини виникнення негативних тенденцій в аграрній сфері.

До основних етапів аграрної політики України можна віднести: по-перше, роздержавлення та широкомасштабна приватизація державної власності в аграрному комплексі і формування на цій основі багатоукладного сільського господарства, які розглядались як важливіший етап переходу до ринкової економіки; по-друге, надання суб’єктам господарської діяльності економічної самостійності у формуванні виробничих програм, вибору каналів реалізації та визначенні цін; по-третє, лібералізація цін, скорочення дотацій та субсидій; по-четверте, лібералізація зовнішньоторговельної діяльності; по-п’яте, формування приватного сектора в сільському господарстві [12].

Основою ефективного розвитку агропромислового виробництва в ринкових умовах є не стільки інституціональні зміни, скільки рівень та масштаби використання досягнень науково-технічного прогресу, якість виробничого потенціалу, кваліфікація працюючих, їх заінтересованість в досягненні високих кінцевих результатів. Через недооцінку цих положень практично зупинено інвестиційну діяльність, не відновлюються виробничі потужності, особливо техніка та обладнання. Знижується родючість ґрунтів та продуктивність праці. Тому і при ринкових відносинах потрібне визначення пріоритетів на кожному етапі розвитку агропромислового виробництва, матеріальне і фінансове забезпечення їх реалізації.

Визначальною проблемою для України нині є відсутність чітких стратегічних та тактичних пріоритетів розвитку