Антропологічні основи християнського проповідування

Підбір релігійних і богословських текстів визначався не конфесійними пристрастями автора, а ступенем розробленості антропологічної тематики і доступністю конфесійної проповідницької літератури.

У дисертації використано результати аналізу матеріалів соціологічних досліджень із вивчення проповідницької діяльності РПЦ, АСД, ЄХБ у різних регіонах України, проведеним автором. Вцілому піддано аналізу 1200 церковних проповідей, прослуханих і опублікованих з 1991 по 2002 рр. Проаналізовано велику кількість релігійної літератури, яка стосується різних сторін проповідницької діяльності церков, християнські періодичні видання.

Аналізу антропологічної моделі християнства присвячений другий розділ дисертації “Християнська антропологія як основа християнської проповіді”, яка складається із двох параграфів.

В першому параграфі “Концепція людини в християнській теології” даний аналіз біблійного вчення про людину як фундаменту християнських світоглядних уявлень про людину, її місце у світі, зміст і призначення людського життя. Виділяються ключові концепти, загальні для християнської антропології:

- створення людини, у якої образ Божий сяяв у всій його досконалості;

- гріхопадіння, яке стало причиною втрати цього образу;

- спасіння, яке розуміється як повернення до первісного образу чи знаходження його знову;

- свобода вибору людини і зв'язані з нею релігійно-філософські доктрини теодицеї й антроподіцеї.

Простежено трансформації біблійних антропологічних принципів у християнському богослов'ї, виявлено конфесіональні розходження антропологічних поглядів католицтва, православ'я і протестантизму. Християнські конфесіональні погляди на людину мають загальну підставу – біблійну історію. Це дає підставу говорити про існування християнської антропологічної концепції в цілому. Але кожна конфесія на основі власної інтерпретації цієї історії створила свій варіант християнської антропології, актуалізуючи саме ті етапи біблійного шляху людини, які найповніше показують її специфічне розуміння християнства. Кожна конфесія бачить свої шляхи повернення людині втраченого в результаті гріхопадіння “образу і подоби Божої”, пропонує свої рецепти лікування вад сучасного суспільства, свої правила поведінки в боротьбі за спасіння. Тому при аналізі конкретної проповіді необхідно враховувати конфесійну антропологічну доктрину тієї християнської деномінації, до якої належить проповідник, тому що змістовною основою проповіді є саме конфесійна інтерпретація християнського вчення про людину. Базові положення цього вчення незмінні для усіх християнських конфесій, але це не означає, що конфесійні антропологічні уявлення про людину не зазнають соціально-історичних трансформацій. Вони відбиваються в соціальних доктринах християнських церков – ще одній змістовній основі сучасного християнського проповідництва.

Їхньому аналізу присвячений другий параграф розділу – “Соціальна доктрина церкви як антропологічна основа сучасного проповідування”, у якому розглядаються соціальні вчення протестантизму, що послужили основою формування “протестантської етики”, Соціальна доктрина католицької церкви аналізується на основі енциклік Римських пап, православна соціальна доктрина досліджується на основі “Основних положень соціальної концепції Руської Православної Церкви”. Під християнським соціальним вченням дисертант має на увазі сукупність соціально-філософських (взятих, по суті, із соціальної природи людини) і соціально-теологічних (взятих із християнського вчення про спасіння) знань про сутність і пристрій людського суспільства, про випливаючі звідси і застосовані до конкретних суспільних відносин норм, задач християнської церкви.

Метою соціальної доктрини будь-якої християнської конфесії є формування системи конфесіональних поглядів, яка охоплює всі сторони життя людства на межі тисячоріч – від глобальних процесів у світовому співтоваристві до соціальних вимог окремого індивідуума. Соціальна доктрина кожної християнської церкви є, по своїй суті, “прикладною християнською антропологією”, “практичним богослов'ям”, керівництвом для віруючого, котре дозволяє з конфесійних позицій розуміти що відбувається, одержати універсальні відповіді на хворобливі питання буття, знайти стійкі моральні та поведінкові орієнтири в сучасному світі. Основним способом доведення змісту соціальної доктрини до віруючих є проповідництво. Будь-яка проповідь, навіть екзегетична, заснована винятково на тексті Священного Писання, тією чи іншою мірою будується на соціальній доктрині конфесії.

Теологічна значимість християнського соціального вчення обгрунтовується п'ятьма принципами, які чіткіше сформульовані католицизмом, але не мають принципових відмінностей в інших християнських церквах:

а) людина – подоба Бога, врятована кров'ю Христа і покликана до вічного зв'язку з Богом. Її не можна принизити до предмету та засобу державних, суспільних чи економічних процесів. Тому що “порядок речей повинний бути поставлений на службу порядку людей, а не навпаки” (“Gaudium et spes”). Любов до Бога і до ближнього – головна заповідь Нового Завіту;

б) Христос врятував людину як цілісність також і тому, що вона (людина) співвіднесена з Ти та із соціумом. Було б небезпечним спрощенням християнського вчення про людину бачити в неї тільки покликаного Богом одинака;

в) на противагу розповсюдженому супернатуралізму, християнське соціальне вчення підкреслює, що й після гріхопадіння людини існує те, що ґрунтується на соціальній природі людини, тобто бажаний Богу соціальний лад. Цей суспільний лад, його підтримка і його завершення “по рятівних приреченнях Євангелія”, його творення у світлі християнського вчення є предметом християнського соціального вчення. Бог не віддав занепавший світ своїм супротивникам;

г) з погляду Спасіння, суспільним умовам належить величезне значення внаслідок нашої залежності від навколишнього середовища, оскільки людей, що знаходяться в соціальних умовах, у яких вони живуть і в які вони включені з дитинства, часто відволікають від творення добра і підштовхують до зла. Порушення богоугодного порядку дійсно надзвичайно затруднює величезну кількість людей робити необхідне – їх вічнє