Чинники формування особистості

Народна педагогіка прагне розкрити життя, висуваючи потребу в належній і всебічній підготовці до нього (,, Життя прожити – не поле перейти’’, ,,Вік ізвікувати – не пальцем перекивати’’, ,,На довгім віку всього доведеться’’, ,,Життя як стерниста нива: не пройдеш, ноги не вколовши ’’).

Якщо визначати зміст виховання, спираючись на народну педагогіку, то це – весь процес формування особистості й підготовки її до активної участі у виробничому, суспільному й духовному житті. У дещо вужчому, але конкретнішому вираженні зміст виховання в народній педагогіці охоплює формування морального обличчя, інтелектуальний і фізичний розвиток, прищеплення працьовитості й естетичних смаків [4, 42]. Удосконалення виробничого досвіду людей, розширення й поглиблення знань про природу, суспільство та й про саму людину, піднесення культури ставлять перед народною педагогікою нові завдання, вимагаючи розширення змісту виховання .

Виховні ідеї народної педагогіки є найпоширенішими серед населення країни, особливо її сільської місцевості. Вони реалізуються через дотримання принципів, використання методів, засобів формування особистості, а також орієнтацію на чітко зафіксовані у людській пам'яті напрями. 

 Відомий український учений М.Г.Стельмахович основними принципами народного виховання вважав принцип гуманізму, який орієнтував на доброзичливе ставлення до особистості вихованця ( ,,Діти, як квіти : полий то ростимуть’’) та принцип природовідповідності з його спрямуванням будувати власний виховний процес, враховуючи особливості природи рідного краю.

На підтвердження принципу природовідповідностіможна навести порівняння і аналогії типу ,, людина – природа ’’, чи ,, природа – людина ”, які широко побутують у народних уявленнях, наприклад : ,, Гни дерево, поки молоде, вчи дитя, поки мале’’, ,,На дерево дивись, як родить, а на чоловіка, як робить’’.

Вік людини нерідко порівнюють з певною порою року : дитинство – весна, молодість – літо, зрілість – осінь, старість – зима. На основі порівняння з чотирма порами року народна педагогіка будує ще одну аналогію – чотири броди. Суть цієї аналогії яскраво передав Михайло Стельмах у романі ,, Чотири броди ”. Вік людини, її життєвий шлях, за словами письменника, проходить через чотири броди : перший брід блакитний – це дитинство; другий , наче сон, - кохання; третій – брід безмірної роботи, турботи; четвертий – брід онуків і прощання. Чотирма бродами стікають води життя і назад не повертаються [9,36].

 Організація виховання на основі зв’язку з працею дорослих – єдиний шлях розв’язання найважливішого завдання народної педагогіки – залучення до соціального досвіду людей кожного нового покоління. Народна філософія розуміє працю як доцільну діяльність людини, спрямовану на створення матеріальних і духовних цінностей ( ,, Чесна праця – наше багатство ’’). Вона справедливо вбачає у праці основу існування суспільства, природну умову людського життя ( ,, Справжнє життя - в праці ’’, ,, Праця – душа всього життя ’’). Без активної трудової діяльності немислимий всебічний розвиток особистості ( ,, Без діла слабіє сила ’’). Завдяки праці розвиваються здібності людини, формуються її світогляд і моральне обличчя. Тому народна педагогіка незмінно додержується принципу виховання працею. Народ прагне і вміє враховувати вікові та індивідуальні особливості дитини, забезпечуючи наступність виховного процесу. Суть цього педагогічного принципу полягає у тому, щоб виховний вплив на дитину відповідав її вікові, життєвому досвіду, силам і можливостям.

Основним критерієм визначення рівня вихованості людини є її вчинки й поведінка ( ,, Оцінюй людину за її вчинками ’’). Про того, хто говорить одне, а робить інше, в народі осудливо кажуть: ,, Говорить вздовж , а живе в поперек ’’. Яскравим підтвердженням схильності оцінювати вихованість людини, насамперед за її поведінкою, може бути, наприклад, українська народна казка ,, Сім дочок ’’( див. додаток 1).

Серед усіх виховних методів народна педагогіка на перше місце поставила ті, які формують суспільну поведінку дитини, тобто все те, що сприяє нагромадженню її практичного досвіду.

 До цієї групи методів належать : вправляння і привчання, неухильне дотримання правильного режиму праці та відпочинку, виконання різних доручень і обов’язків, дитячі ігри та забави.

Вправляння і привчання займають у народному вихованніодне з чільних місць. Вони є своєрідною ,,гімнастикою’’ поведінки дітей і реалізуються через застосування комплексу різноманітних прийомів : вимоги, показу, тренування, нагадування, контролю й самоконтролю. Вимога допомагає вихованцеві суть потреби в звичаях і манерах поведінки. У народній педагогіці вони виражаються по-різному : у цікавій розповіді про повчальний факт з життя людей, у мудрій пораді старших, в афоризмові ( ,, Не будь у людях примітний, а будь вдома привітний ’’, ,,У гостині останній починай їсти, а перший переставай ’’ ), заповіді ( ,,Не кради ’’, ,,Поважай старших ’’, ,,Шануй батька і матір ’’). Вимоги у формі наказу чи погроз у практиці народного виховання трапляються дуже