Чинники формування особистості

Предмет:

Тип роботи:

Курсова робота

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

рідко. До них вдаються лише у крайньому разі, найчастіше тоді, коли вихованець виявляє зухвалу впертість і непослух, та то після випробування усіх інших можливих методів і прийомів, зокрема показу позитивного прикладу. Прийом показу відзначається високоюдійовістю, тому що виражається у демонструванні живого, наочного взірця й пробуджує емоційні переживання ( ,, Якщо він може, то чому я не можу ? ’’). Саме на це розраховують вихователі, коли кажуть підліткові : ,, Подивись, як гарно бавить свого молодшого братика ця дівчинка ’’. Або: ,,Я тобі зараз покажу, як треба ввічливо запрошувати дівчину до танцю”. Щоб та чи інша дія, наприклад, манера вітатися, закріпилась і стала звичкою, не обійтися без нагадування, яке допомагає долати забудькуватість. Щоправда, постійні нагадування, та ще в категоричній формі, можуть набриднути й не дати бажаного результату. А тому їх роблять делікатно й часто-густо в жартівливій формі.

Народна педагогіка обстоює довірливе ставлення до людини, що не виключає контролю дорослих за поведінкою дитини ( ,,Довіряй, але перевіряй ’’).Контроль можебути різний : педантично-в’їдливий користі не дає ; доброзичливий і мудрий сприймається з вдячністю, бо допомагає виявляти і долати труднощі, спонукає до самовдосконалення і самоконтролю ( ,, Найкращий контроль – власна совість ’’).

Вік людини порівняно не довгий ( ,, Вік наш – як година ’’), швидко минає ( ,, Збіжить вік – як одна година ’’, ,,Літа упливають, як вода ’’). Тож і прожити його треба змістовно, гідно. У зв’язку з цим у народній педагогіці велика увага приділяються чинникові часу в житті людини.

Про раціональне використання часу на основі дотримання тих чи інших режимних моментів ідеться в багатьох прислів’ях, приказках, наприклад : ,,Хто рано встає, тому Бог дає ’’, ,, Сьогоднішньої роботи на завтра не відкладай ’’, ,,Зробив діло – гуляй сміливо ’’ [1, 12]. Глибоко замислитися над невпинним плином часу спонукають також народні загадки. І це не випадково, бо чіткий розпорядок життя і діяльності дитини, народна педагогіка розглядає як один з дійових методів виховання, важливий чинник формування звичок.

Серед методів формування суспільної поведінки дітей особливароль належить дитячій грі.

Дитяча гра – один з основних видів діяльності дітей, спрямований на практичне пізнання навколишніх предметів і явищ через відтворення дій та взаємин дорослих.

Гра, забава, а тим більше іграшка належать до головних атрибутів дитинства. Діти граються скрізь, де трапляється нагода : у хаті, на вулиці, у полі, лісі, на річці, спортивному майданчику тощо [16, 65 ].

Гра – явище соціальне, породжене трудовою діяльністю людини. Вона виникла у відповідь на потреби суспільства, в якому живуть діти.

Виховний досвід українців базується на досягненнях попередніх поколінь, які доносться до молоді найрізноманітнішими засобами. М.Г.Стельмахович відзначив, що „під засобами виховання розуміємо той вид діяльності, явище чи предмет, які можуть впливати на особистість у певному напрямку ’’. Вчений виділяв природні і надприродні засоби народного виховання. До природних він відносив рідну мову, фольклор, навколишню природу, домашній побут, традиції, звичаї, обряди, ритуали, свята, символи, атрибути, реліквії тощо. До надприродних – релігію.

Здавна наші предки поклонялися богам, сповідуючи язичницьку релігію. Після прийняття Християнства багато з нащадків вважають себе православними. Відомо, що під впливом релігії розвивається віра вмайбутнє, формуються гуманні погляди на суспільство, оточення, природу, трудові стосунки. У вихованні підростаючих поколінь використовуються церковні та релігійні історичні здобутки. Це сприяє плеканню національного духу, збереженню етноособливостей кожної людини.

Розглядаючи суть основнихнапрямів виховання (духовно-моральне, трудове, розумове, фізичне, естетичне, етичне) вникнемо у головні цінності, які посідали вагоме місце у формуванні особистості у давнину і є актуальними в умовах сьогодення.

Духовно – моральне виховання включає залучення до пізнання духовних цінностей рідного народу, формування особистості, наділеної високими моральними якостями. Духовність ,, ... звичайно мислиться в контексті релігійності, бо вона по суті є і продуктом, і виразником релігії і релігійності людини’’ [6, 20]. Ще одне визначення духовності уточнює і доповнює попереднє: ,, Духовність – це сукупність психічних явищ, що характеризують внутрішній, суб'єктивний світ людини, основні риси культурної спрямованості особистості - її життєві інтереси, переконання, погляди, ідеали, світогляд, ставлення до життя, до інших людей, до своїх обов'язків і до самої себе, її осмислення, бажання, воля, естетичні і моральні почуття ’’.

Духовність є невід'ємною супутницею моралі. ,, Мораль – це система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей, одна з норм суспільної свідомості ’’ [7, 120]. Практика духовно-морального виховання зосереджена на формуванні у людини оціночних суджень з позицій справедливості. Вона спрямована на виховання цнотливості, шляхетності, доброчесності, відданості вітчизняним ідеалам - всього того, що з позицій наших предків відповідало розумінню людяності ( ,, Добрі люди вмирають, а діла їхні живуть’’, ,,Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком – завжди ’’, ,,У лиху годину узнаєш вірну людину ", ,, Не той батько, що зродив, а той, хто до ума довів’’, ,, Вірний приятель – то найбільший скарб’’, ,, Шануй учителя як родителя ’’ та ін.).

У дорослішому віці дітей виховували за допомогою демонологічних образів, вселяючи при цьому віру у їх існування. Таким чином предки домагалися долати життєві