Економіка і організація діяльності об’єднань підприємств

•угоду з фінансових питань, що регулює пі рядок використання

річного прибутку, інвестиційної та дивідендної політики;

•договір про єдине управління, що визначає функції керівництва ТНК.

Координатором діяльності ТНК може бути також трастовий відділ комерційного банку. Нині пакети акцій промислових підприємств, що перебувають у розпорядженні банківських інститутів, досягли розмірів, які дають їм змогу встановлювати контроль за політикою корпорацій. Незважаючи на те, що комерційні банки є провідними інституціональними власниками акцій, вони не володіють значною їх кількістю, купленою за власний кошт, а переважно розпоряджаються ними як довірені особи. Основними джерелами поповнення трастів — активів комерційних банків і здійснення фінансового контролю за нефінансовими установами є пенсійні фонди, інвестиційні та страхові компанії. Фінансовий контроль, здійснюваний трастовими підрозділами, — основна форма контролю за великими нефінансовими корпораціями.

Один із варіантів холдингової структури в розосередженому вигляді — взаємне володіння акціями учасників ТНК. Учасники групи володіючи перехресне акціями один одного, а в сумі — контрольним пакетом будь-якого учасника, є стосовно нього груповим холдингом. З одного боку, це сприяє формуванню унікальної системи взаємного контролю: кожна фірма має невеликі, недостатні для одностороннього контролю пакети акцій усіх інших фірм, а разом вони володіють контрольними пакетами акцій кожного зі своїх членів; з іншого боку — перехресне володіння акціями запобігає їх захопленню іншими фірмами (іноземними фірмами, фірмами-конкурентами).

Такий вид регулювання діяльності ТНК являє собою горизонтальне об'єднання головних фірм найбільших промислових головних комплексів. Його характерна риса — учасники створюють під своєю егідою спільні компанії й розробляють спільні інвестиційні проекти проникнення в нові сфери, забезпечуючи зростання підприємницької активності підконтрольних структур. Це дає змогу поєднувати фінансові та інші ресурси й розподіляти ризик. Завдяки цьому забезпечується вихід на нові напрями фінансової та господарської діяльності.

8.3. Теоретичні аспекти фінансової діяльності

об'єднань підприємств

Сучасна теорія корпоративних фінансів — один з найважливіших і найскладніших розділів фінансової теорії, її основними питаннями є питання про витрати на створення капіталу й оцінку вартості фірми. У ній відображається більшість проблем економічної теорії: питання ризику й доходу, порівняння вартості в часі, асиметричної інформації, відносин замовник-агент, оцінки умовних вимог тощо.

Теорія корпоративних фінансів виділяє дві основні фори фінансування корпорації: використання власних коштів акціонерів (власний капітал) і запозичення (випуск боргових зобов'язань). Відповідно до традиційних поглядів борг є дешевшим від власний коштів через фактор оподаткування прибутку й більшу ризикованість інвестицій в акції. Однак збільшення боргу у відсотках до власного капіталу підвищує ризик фінансової чи платіжної неспроможності, призводить до збільшення витрат запозичення. Традиційна теорія корпоративних фінансів припускає існування оптимальної структури капіталу.

Згідно із цією теорією вартість акцій корпорації — це сумарна дисконтована вартість забезпечуваних цими акціями доходів чи дивідендів. Збільшення розміру дивідендів збільшує вартість корпорації.

Проблема корпорації з точки зору рівноваги на фінансовому ринку розглядається в теорії Модільяні-Міллера. Згідно із цією теорією середньозважені витрати капіталу й вартість корпорації не залежать від структури капіталу (фінансового левериджа), а розмір дивідендів не впливає на вартість корпорації. Основні постулати теорії зводяться до того, що:

а)існує безризикова ставка відсотка, за якою фірми й інвестори

можуть позичати й інвестувати кошти;

б)ринки капіталів абсолютно конкурентні, відсутні операційні ви

трати, усі інвестори мають однаковий і повний доступ до ін

формації про ризик і прибутковість інвестицій;

в)не існує витрат, пов'язаних з банкрутством, під якими розуміють втрату частини активів фірми;

г)відсутні податки;

д)фірми можна класифікувати за ступенем ризику й розмірами та

ймовірністю доходів.

Вартість компанії можна розрахувати як суму вартості боргу й власного капіталу:

                                                                                   (8.1)

де     V — вартість компанії;

В -  сума вартості боргу;

S -  вартість власного капіталу.

 

Припустімо, що компанія буде ліквідована в певний момент часу. Нехай X — ліквідаційна вартість активів корпорації. Якщо В — величина боргу, то вимоги кредиторів будуть цілком задоволені за умови, що X > В, власники акцій отримають X - В. Якщо вартість активів менша від розмірів боргу, акціонери згідно з принципом залишкових вимог не отримають нічого. Кошти, отримані в результаті ліквідації активів, буде спрямовано на задоволення вимог кредиторів.

Вартість акцій на момент ліквідації компанії визначається як величина платежів кредиторам:

                                                       (8.2)                                              

 

Використовуючи принцип неможливості арбітражу, матимемо, що поточна вартість фірми — це очікувана приведена вартість