Есеїстика Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної української публіцистики

Схожу характеристику дає Ірена Карпа героїні есе «LOVE TIMING» Марті, якій виповнилося повних 24 роки:

Висока білявка, в вузьких джинсах і нових чоботах на підборах, ресторанна розводилка-початківець, з татуюванням-метеликом на куприку (кагда цвєтноє — ета сексі), з уперше в житті закачаним силіконом (Ха-ха! Тепер вона вже не одна з полку жопастих і безцицькових тьолок!), плаче від пісень Енріке Іглесіаса і не дуже любить заходити в гості до старенької мами на восьмий поверх дев’ятиповерхівки в районі Софіївської Борщагівки, кінчає тільки від сексу з жінками, мріє стати популярною співачкою чи дружиною дипломата.

Таким чином авторка чітко відмежовує таких “чувіх” – яскравих представниць богемної субкультури міської молоді, зі своєї читацької аудиторії. 

Одним із найцікавіших для нас є поділ на “своїх” і “чужих”, який проводить письменниця за інтелектуальним критерієм. В есе “LOVE TIMING” ми з подивом дізнаємося, яке важливе місце займає в житті Карпи творчість, активність, вдумливість і ранимість, глибина щирість почуттів, висока життєва мета, відкритість змінам. Так, один з героїв твору характеризується авторкою з теплотою і симпатією: 

Антон, 23 роки, яскравий хлопець з дико вистриженим волоссям і низько спущеними джинсами, в футболці з малюнком інкарнації свині в сосиску… Мріє накопити доста грошей, щоби поїхати з коханою дівчиною в Індію і на Кубу.

Отримає 3 роки, якось зовсім мало, але ж ясно — життя зовсім юне. Саме три роки минуло з часу української Революції, під час котрої, кутаючись у спальник і поправляючи карімат, він і познайомився з Нею. “Ти забереш мене від батьків?” — спитала з надією вона. “Заберу!” — впевнено сказав він. З того дня вони стали сквотерами й ні на мить не розлучалися. Захоплювали розкішні квартири з вікнами на садибу Філарета, захоплювали квартири простіші й у підвалах, але завжди в центрі, в дореволюційних будинках з високими стелями — бо де ж іще жити справжнім панкам?! Де їм ще тримати свої суперкруті макінтоші, свою бібліотеку, свій склад божевільного одягу і гніздити своє кохання? Де ще смажити рис із морепродуктами, пити добре вино, привезене старшою подругою з нескінченних закордонних мандрівок, придумувати нові фішки і ховатися від батьків, що просовують утіклим дітиськам сосиски й картоплю через вікна? Олю він любив більше за життя. І одного разу, коли вона, творча натура (також дизайнер), чомусь засумувала і не хотіла йти додому й сама десь гуляла ввечері, гірко плакав, бо боявся, що вона від нього піде. А вона просто про все завжди думала і все глибоко проживала — навіщо їй від нього йти? [Карпа, LOVE].

Варто також вказати, що для сучасної Ірени Карпи актуальні теми сьогодення, зокрема, проблеми розвитку культури, мистецтва, функціонування української мови, ставлення до історичної спадщини. Авторка визначає причини проблем, відчуває ледь помітні тенденції їхнього розвитку, чітко проводить основоположну думку, з якою звертається до читача. За назвами її публікацій ми можемо окреслити коло проблем, які хвилюють Карпу: “Україна, моя сестра, “Руській “мір” і Непал”, “Так нужен лі нам руській язик?”, “Бренд України: свині версус Голівуд”, “Кіно, Одеса і бандерівська окрошка”, “День Перемоги і пропаганда країни-агресора”, “Клара Цеткін, целофан і Індія”, “День Незалежності і “старший брат” на літеру Х” тощо. 

В цих та інших есе письменниця критикує так званий «руський мір» так само як і всіх, хто себе до нього зараховує і те, що до нього відноситься.

Приміром, у публіцистичному есе “Кіно, Одеса і бандерівська окрошка” авторка іронічно і водночас з гіркотою показує читачеві таких собі звичайних обивателів, для яких усе українське – вороже: 

– До Опери, будь ласка. 

 – А шо у вас там? – коситься таксист на фестивальний бейдж моєї колеги-редакторки.

 – Червона доріжка. Одеський кінофестиваль.

 – І хто там будєт?

 – Ну... Зануссі, Роднянський, Кустуріца.

 – Та шо там тот Кустуріца? Нє знаєт єго ніхто. Вот єслі б Міхалков...

 Що ж, у кожного свої зірки. Особисто я, йдучи червоною доріжкою в статусі «українська письменниця», була щиро і приємно здивована тим, що мене, не глянцеву, теж вітали глядачі дійства. 

Варто мені було почати тонути в щасті від такої народної затребуваності рідного слова, як наперед протиснулася колоритна жіночка з вогнем в очах і певним браком зубів у роті.

 – Адєса нє любіт бандеравцев! – закричала вона. – Вон атсюда, фашистка!

 Я ще за інерцією їй посміхалася.

 – Да, да! – запевнила пані. – Я тєбя нєнавіжу! Слишиш?!

 Та «слишу», куди ж я дінуся. Та ще й бачу. «Прости меня, царь батюшка!» – писало на велетенській, на цілий балкон розтяжці під канонічним портретом Романова. На одній із ближніх вулиць. Що ж, в Одеси складна історія, подумала я. І, зрештою, мене тут завжди приймали дуже непогано. Офіціанти старалися перейти на українську мову, вся ця лейд-бек атмосфера південного міста в принципі дозволяє почуватися досить розслаблено, старі дерева, колоритні дворики... Я невтомно серед перших позицій рейтингу «Що навідати в Україні» називала іноземцям Одесу. За що і поплатилась [Карпа, Кіно, Одеса].

В іншому творі – “Бренд України: свині