Есеїстика Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної української публіцистики

Я от запросто можу собі уявити гіпотетичного іноземця, котрий в результаті такої «виховної роботи» замість свого: “А, Україна, це там, де Чорнобиль?”, скаже мені: “А, так, я чув, у вас така родюча земля, що вже й китайці внадилися”. Чи: “О, так це ж країна соняшників! Я бачив фото – яка краса! І олія ця... хотів би спробувати!” Або: “Як же вам пощастило! У вас найдовші в світі гіпсові печери, мій син мріє туди поїхати”. Ну чи щось на злобу дня: “О, славнозвісні українські програмісти. Кажуть, вся силіконова долина на них тримається”. Чи цілком приземлене: “У вас же є ця чудова, дешева і міцна хо-ріл-ка! Я правильно вимовляю?..” [Карпа, Бренд].

Звідси – нелюбов Ірени Карпи до людей штибу “коломийської бички”, а ще більше – “коломийської бички, зрусифікованої в Києві” [Карпа, Стоянка Амор]

Отже, Ірена Карпа вдається до іронічного зображення ситуації з метою вираження власного ставлення до проблем, причому іронія залучає емоції як того, хто висловлюється, так і того, хто сприймає публіцистичний виступ. На думку О. Федоренко, важливим фактором ефективного використання іронії в сучасній українській пресі є можливість завуалювати думку, зовні не конфліктуючи ні з традицією, ні з законом. Абсурдні ситуації, які людина переживає постійно, привертають увагу знову й знову, примушуючи шукати спосіб виходу з них [Федоренко].

Таким чином, оригінальність стилю мови публіцистики Ірени Карпи є засобом реалізації індивідуально-авторської концепції світобачення та світовідчуття, розкриття внутрішніх характеристик художніх образів, персонажів. 

Антропологічний підхід до аналізу текстів есе та публікацій Ірени Карпи демонструє нам, що автор намагається вибудувати власну самоідентифікацію за допомогою ряду бінарних опозицій, послідовно ототожнюючи себе із однією ланкою протиставлення. Усіх читачів публіцистики Ірени Карпи можна поділити на тих, що володіють іноземними мовами і на тих, що не володіють. Не читатиме Ірену Карпу і занадто цнотливий читач, якого шокуватимуть відверто брутальні подробиці з життя головних героїв. Ірена Карпа прагне відмежуватися від читацької аудиторії, здатної бачити у її творах лише чорнуху, її співрозмовниками можуть бути лише інтелектуали, здатні оцінити гру та іронію автора. Серед представників “свого” кола проходить наступний поділ: українці – патріоти, здатні взяти відповідальність і змінити своє життя в руслі європейського вектору і “ватніки” – представники та апологети “рускава міра”. Як бачимо, Ірена Карпа увесь час поділяє читачів на “своїх” і “чужих”, тим самим демонструючи схильність до такого типу бачення світу. 

 

Результати проведеного дослідження з проблеми есеїстики Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної української публіцистики дозволяють зробити такі висновки:

1. Аналіз наукової літератури дослідження дає підстави стверджувати, що есеїстичний жанр залишається однією з найменш теоретично вивчених галузей словесності. Невпинно оновлюючись і видозмінюючись від автора до автора, есеїстика наполегливо противиться скільки-небудь чіткому позначенню своєї специфіки, виступаючи радше як наджанрова система, що включає найрізноманітніші філософські, історичні, критичні, біографічні, автобіографічні, публіцистичні, моральні, науково-популярні твори. Ця невизначеність, невловимість і складає природу есе, зумовлену тією світоглядною установкою, яка змушує цей жанр постійно переростати свої жанрові кордони. 

2. Дослідження вчених довели, що концепція індивідуального стилю в сучасній естетиці полягає в тому, що есе виражає індивідуальні враження й міркування автора з конкретного приводу або предмета й не претендує на вичерпне трактування. Відносно обсягу й функції межує, з одного боку, з науковою статтею й літературним нарисом, з іншого боку – з філософським трактатом. У глибинах есе закладена певна концепція людини, яка і надає чітку єдність всім тим зовнішніми ознаками жанру, що зазвичай перераховуються в енциклопедіях і словниках: невеликий обсяг, конкретна тема і підкреслено суб'єктивне її трактування, вільна композиція, схильність до парадоксів, образність, рухливість асоціацій, нерідко антитиповість мислення, орієнтування на інтимну відвертість і розмовну інтонацію. 

3. Вивчення публіцистики Ірени Карпи дозволяє відзначити, що “біографічність“ її творів цілком може бути імітацією автобіографічності – своєрідного атрибуту авторської маски, що забезпечується завдяки використанню прийомів цитати, алюзії. Аналізуючи есе та публіцистику Ірени Карпи важко не звернути уваги на такі знакові моменти, що увиразнюють її стиль: 1) імітація автобіографічно-“щоденникового” стилю письма, частково – наслідування стилю потоку думки; 2) маска відвертості, винесення на показ інтимного; 3) тема “совкізму”, пов’язана із темою центру й провінції; 4) екзальтованість, максималізм; 5) іронічність, дотеп, інтелектуалізм тощо. 

4. Творчості Ірени Карпи притаманні такі ознаки «нової журналістики», як кінематографіям, діалогізм, ракурс третьої особи або прийом хамелеона; увага до деталей. У контексті сучасної журналістики в творчості Ірени Карпи ми спостерігаємо симбіоз тексту традиційного (друкованого, озвученого, візуалізованого) і мережевого, що представлений у двох варіантах – 1) так званий “Інтернет-самвидав” (блоги, соціальні мережі); 2) електронні версії друкованої періодики (авторські колонки в електронних журналах). Завдяки цьому її неожурналістика є інтерактивною, що передбачає резонанс матеріалів, повноцінний діалог між автором та аудиторією. 

5. Оригінальність стилю мови публіцистики Ірени Карпи є засобом реалізації індивідуально-авторської концепції світобачення та світовідчуття, розкриття внутрішніх характеристик художніх образів, персонажів. Творчу манеру нашої сучасності, насамперед, репрезентують: ритмічність її прози (“нанизування” однотипних двоскладних речень; переплітає двоскладні та односкладні прості речення, що забезпечують динамічність, “членованість” тексту;