Есеїстика Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної української публіцистики

Або: 

Бо дівчинка, завдяки котрій він отримав ті свої дев’ять днів, далеко не була предметом розкоші. Вона була звичайною журналісткою-розпиздяйкою, слухала дивну музику й повсякчас доводила його пуританську домогосподарку до тихого відчаю своїм диким безладом [Карпа, Лове].

Це лише незначна частина такого типу слів. Насправді, авторка їх використовує дуже багато. Можливо, вона прагне відтворити ту істинну картину, яка існує сьогодні на вулиці, у спілкуванні між людьми. Але звучить

це занадто згрубіло, хоча і реалістично.

Есеї Ірени Карпи рясніють професіоналізмами. Професійні слова передають або особливості професій героїв, або ж просто інтелектуальний рівень та інтереси персонажів (любов до мистецтва, книг, культури, релігійність, літературні захоплення тощо). Наприклад: в есе “LOVE TIMING” одни з героїв Антон (23 роки) – “дизайнер одягу стріт-фешн, що мусить підпрацьовувати веб-дизайнером в конторі Святослава. Не любить свою роботу, бо треба вставати за будильником, а не спати до четвертої дня, як він звик. Любить мультики і арт-хаусне кіно.” [Карпа, LOVE].

Іноді в есе зустрічаються діалектизми (більшість із них відображають мову Західної України, звідки Ірена Карпа). Наприклад:

То, може, то ти, курво, втєла мені голосу, би-м лиш сичєти міг?”; “Тогди я взєв та й собі утєв перста на лівій руці. ..

Та й таки крикнув, і враз згадав, як кричєти треба. Відтак хтів їй втєти корінь, а вона як зачєла си просити [Карпа, сни ієрихона]. 

Належать вони частіше за все не мові автора і не власній мові героїв, а другорядним персонажам, які самі не ведуть розмови у творі, але про них згадують головні герої і цитують їх. 

Говорячи про діалектизми, хочеться відмітити, що особливістю творів Ірени Карпи є те, що вона часто передає суржикову мову героїв так, як вона звучить у дійсності. Наприклад: 

…коли вони напивали й наїдали купу всього в якому-небудь латіно-клабі, відтак бізюки казали їм: “Ну што, паєхалі, малишкі?” А малишкі: “Нє, ми нікуда нє єдєм, мальчікі, нє сєводня!” Ну раз не сєводня, башляйте за себе самі. “Мальчікі” встають і йдуть [Карпа, LOVE].

Багато у творах риторичних фігур, особливо питань. Наприклад: 

Холєра, куди поділося моє лахміття? Я тупо роззирався довкола, і, здається, гарчав. Жодних довкола запахів, анінайменшого шелесту. Балкон станції був порожнім, ба навіть із середини не долинало жодного натяку на рух. Я плюнув на все (як то тільки я міг зробити – плюнути?) і знова заквапився до хати. Ну і хай собі стукає пазуряччя дерев’яними сходами, нехай вода із чорної шерсті стікає патьоками (хм, я поміж тим, мав би вже і висохнути!) – мушу побігти перевірити ту кляту кімнату на другому поверсі [Карпа, стоянка].

Приклади, наведені нами, – це і живопис, і музика карпівського слова, це її власний стиль. І ніби все так просто. Але тут кожне слово, кожна кома “працюють”, створюючи дивний світ художнього слова – пронизаний почуттями й думками автора, оголений, іноді брутальний, вульгарний, але водночас і відверто вразливий. Це визначає певне коло читацької аудиторії публіцистики Ірени Карпи. 

Це питання більш детально розглянемо в наступному розділі дослідження. 

 

 

Література постмодернізму шокує авторською прямотою і відвертістю щодо зображення найбільш табуйованих виявів суспільного чи індивідуального життя людини: вільні статеві стосунки, екстремальні вчинки, вживання нецензурної лексики, алкоголю, наркотиків. 

В. Куріцин висловив думку, що “постмодерн сьогодні не просто мода, він – стан атмосфери, він може подобатись чи не подобатись, але саме і тільки він зараз актуальний” [Куріцин, с. 227]. Юне покоління буквально “їсть” літературу сучасних молодих авторів. Воно захоплюється героями, тому що дуже часто бачить себе на їхньому місті і стикається з такими ж проблемами у реальному житті. Старше покоління здебільшого не сприймає і не розуміє такої літератури, тому що звикло до більш консервативної або, класичної літератури, естетичні орієнтири якої ґрунтуються на традиційних канонах. Постмодернізм – навпаки, є явищем, покликаним епатувати консервативну публіку. 

Одним із яскравих представників сучасного українського постмодернізму є Ірена Карпа. Молодь читає Карпу з “відкритим ротом”, а представники старшого покоління категорично не сприймають цю літературу, вбачаючи у ній передусім вульгарність, брутальність та шокуючий спосіб самовираження розбещеної молоді.

Таке різке протиставлення читацької аудиторії вже само собою є доволі цікавим феноменом, який потребував би фахової оцінки. Передусім поглянемо, як сама авторка позиціонує свій текст стосовно читачів, та чи зацікавлена вона у певній селекції власної читацької аудиторії 

Усю публіцистику І. Карпи можна читати як спосіб художнього відмежування “своїх” і “чужих”, як пошук “свого” читача, який вартує того, щоб розуміти і творчі пошуки, і інтелектуальну гру автора.

Як правило, вже назви її есеїв (що, як ми зазначали вище часто мають незвичайні назви, або де автор використовує іноземні слова чи вислови) одразу відкидають тих, хто не володіє англійською мовою (і не даремно, тому що у романі багато англомовних лексем, цитат, які авторка подає без перекладу).

Наступним кроком є відмежування від надто цнотливого читача, адже з

перших сторінок