Есеїстика Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної української публіцистики

Яскравим представником у вітчизняному медійному просторі такої літератури сьогодні є Ірена Карпа, відома, з-поміж іншого, і як блогер, і як дописувач авторської колонки відомих веб-ресурсів. Зокрема, відзначимо її авторські колонки на “Радіо “Свобода”, на “Сумно”, в “Українській правді”, а також “Бебі-блог Ірени Карпи” та музичний блог “QARPA”.

Особливості нової журналістики в публіцистиці Ірени Карпи, насамперед, виявляється в тому, що кожна її стаття має: по-перше, відкрите поле для відгуків читачів та водночас відповіді на відгуки самого автора; по-друге, електронну адресу автора; по-третє, на основі статті видання може започаткувати дискусію на іншому (своєму) форумі. Окрім того, статтю можуть використовувати інші мережеві ресурси із посиланням на джерело. Нарешті, і стаття, і коментарі до неї, залишаться доступними в архіві мережі. Характерна ознака багатьох прозових текстів, створених для чи у мережі (“нет-література”, “література онлайн”, “власне мережеві літературні проекти”, “мережева література”) – відсутність сюжету, своєрідний “щоденниковий стиль”, незакінченість, відкритість для безкінечних продовжень, доповнень як самим автором, так і читачами-користувачами. 

Том Вульф визначив чотири основні літературні прийоми, що використовуються у новій журналістиці і є її ознаками:

1.Кінематографізм: побудова тексту зі сцен, що швидко змінюють одна одну, не обов’язково у хронологічному порядку. Динамічність. По прочитанні тексту в читачів має з’явитися відчуття, ніби вони переглянули фільм.

2.Діалогізм: наситити текст якомога більшою кількістю діалогів. Читачі мають чути голоси героїв.

3.Ракурс третьої особи або прийом хамелеона: Автор намагається втілитись у свого героя, щоб його вустами розповісти про подію.

4.Увага до деталей: слід багато уваги приділяти деталям, що характеризують героїв матеріалів і їх поведінку: зовнішній вигляд, манери, міміка тощо.

Означені риси притаманні і публіцистиці Ірени Карпи. Так, ознаки кінематографізму виразно простежуємо в таких її блогах, як “QARPA” (музичний блог) та “Бебі-блог Ірени Карпи”.

Наприклад, музичний блог “QARPA” містить чотири історії, які викладені в хронологічному порядку, що відображено в назвах: “Історія перша. Про те, як…”, “Історія друга. Про те, як…”, “Історія третя. Каучукові дерева, мусульмани і фігурно запечені плечі”, “Історія четверта. Луан Прабан, фашисти, парєво і істина з жуком”. У них в щоденниковій формі висвітлено епізоди подорожі авторки до Бангкока, що містять детальний опис історії, звичаїв країн та національної кухні, і дозволяє віднести ці есе Карпи до яскравих зразків української тревел-журналістики. Кожен новий текст Ірени Карпи прочитується як своєрідне продовження попередньої оповіді.

Читач стає ніби учасником події. Зокрема, він дізнається, що Карпа з друзями “Якось … вирішили піти собі в SKY BAR. Посидіти на високому поверсі бангкокського хмарочосу, подивитися на річку й нічні панорами через скляну підлогу” [Карпа, історія перша]. 

Динамічність у публіцистиці досягається за рахунок прийому “тексту в тексті”, такої собі панорамності. Ірена Карпа розбиває публіцистичні есе на мікроісторії, які виокремлені короткими назвами, але складають єдину смислову єдність. Наприклад, “Історія друга...” містить чотири такі мікроісторії – Хепі енд масаж, Блядо-бари пукета, Дрес-коди празношатающихся. Опанас зловісно: “Там кацапи...”, Hot hot baby..., за назвами котрих можна збагнути зміст і настрій публікації. 

Насичені історії Карпи й діалогами. Так, у її авторській колонці на “Українській правді” у публікації “Наші в Раші, або Шарік в гостях у Бобіка” (2012 р.) Ірена Карпа категорично не сприймає культових заробітчан- емігрантів українського шоу-бізнесу: 

- Здраствуйтє, – віталася з друзями-геями Евеліна Бльоданс, зірка “Масок-Шоу”, - ето я і наше тєлєвідєніє із Хахляндії.

– Да, вот такая я хахлюся... – зітхала співачка Анастасія Стоцька, славнозвісна протеже Кіркорова.

На мої переконливі зауваження щодо того, що не варто себе так опускати перед московською тусовкою, обидві жіночки лише плечима знизали: ми так завжди кажемо. Що ж, вочевидь, правий був святий отець у нашій парафії: гординя – моя особиста проблема номер один [Карпа, Наші].

Цей поліфонізм думок, що став ніби передмовою до роздуму журналістки щодо життя наших співвітчизників за кордоном, може доповнюватися відгуками інших людей, які читають і осмислюють статтю. Тут очевидний вплив специфічного Інтернет-письма – своєрідного комп'ютерного тексту-набору, відкритого для продовжень і дописувань, нанизування думок та імпресій тощо. 

Так званий “прийом хамелеона” яскраво ілюструє есе Ірени Карпи “День Перемоги і пропаганда країни-агресора” на “Радіо “Свобода” (Рубрика “Точка зору”). В ній письменниця розмірковує над актуальною темою російської агресії та використання телебачення як ресурсу інформаційної війни. Стаття містить кілька мікроісторій, що створюють єдину картину сприйняття авторкою подій, що відбуваються. На основі власних спогадів дитинства, роздумів та спроб рефлексії сучасних подій Ірена Карпа підводить читача до думки про те, що війна – це жахіття, а прагнення перемоги об’єднує багатьох людей, навіть коли вони на відстані один від одного (просторово, ментально, соціально). Розуміння цього приходить, коли авторка вводить у текст, поряд із образом дідуся, учасника Великої Вітчизняної війни, образ свого друга, нашого сучасника і учасника АТО: 

Все моє раннє дитинство я гралася в солдатиків. Вдягала дідового кашкета, медалі, пілотки, мундири. Хотіла бути рядовим і щоб мене звали Сашею. Доживши в дорослому віці до реальної війни – війни з таким «братнім» народом, – я розумію, що ніколи б не хотіла бути солдатиком реальним, як би романтично