Есеїстика Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної української публіцистики

- про сприйняття себе і світу навколо: 

У мені домінує ген R7, який відповідає за авантюризм і пошук чогось нового <…>. Я – не типова українка, важко сказати по мені, звідки я. <…>. Я вважаю, що маю нейтральний тип, але за кордоном, наприклад не кажуть, що в мене russian facе [Карпа, Помішані – діти],

А також про свого чоловіка та своїх дітей. 

Поряд із цим наголосимо, що в черговому інтерв'ю Карпа не приховувала роздратування з приводу біографізму її творчості: «Я послуговуюся життєвим досвідом, бо саме так я вправі “штовхати” якісь свої ідеї” [Карпа, з сучасних].

Основне місце у творчості Ірени Карпи є “думко-стани” авторки. У сучасну добу розвинених інформаційних технологій важко ігнорувати участь контексту сприйняття художнього твору. Відповідно, доступність інформації про реального, емпіричного автора (яка включає, зокрема, біографічні дані й такий компонент, як літературна репутація, і є частиною загальнокультурного дискурсу) призводить до постійного розширення рецепції конкретного твору за рахунок “документальних” конотацій. Питання автобіографізму виринає при аналізі прози багатьох сучасних письменників, оскільки вони самі акцентують на цьому увагу в численних автокоментарях та інтерв'ю. Ірена Карпа не лише не цурається таких акцентів, а й ставить їх на службу епатажу.

Так, для її текстів характерна внутрішня фокалізація (оповідь ведеться з точки зору персонажа). 

Наприклад, у есе “Білявчик” перед нами молода дівчина, яка живе сьогодні і зараз, переживає негаразди в особистому житті і, пливучи течією, здійснює спроби віднайти свій шлях: 

…Я зітхнула й пішла геть із розчиненої квартири.

— Може б то коханця собі знайти? — спитала я пенсіонерку перед під’їздом. Та спробувала вдарити мене костуром, але промазала.

— А що, ідейка — люкс! — і я одразу підстрибом звернула наліво. Ну нє: в цьому кварталі коханці не водяться. Тут живуть самі трухляві бабки зі своїми котами. А котів я щось не дуже… [Карпа, білявчик]

У філософському есе “Сни Ієрихона”, де оповідь ведеться від чоловічої особи, авторка занурює читача у внутрішній світ особистості через сновидіння, де головний герой – жінка: 

Я був жінкою. Блудницею, як і більшість тих, що носять золото й коштовне каміння у кучерях. Ні, я був відьмою, що, принісши вечерю, розважала гостя химерними картинами на дні вилизаного її отруйним язиком тареля…[Карпа, сни]

Разом з тим впадає у вічі раціональність письма, безкомпромісність критичних, часто різких оцінок, неприйняття, цілковите заперечення, іноді й цинічне відкидання того, що не є “своїм”. Наприклад, у критичному есе “Мене дивує” авторка категорично засуджує байдужість, інертність соціуму, пусті й приземлені прагнення людей, які бажають гарного життя, а натомість не бажають помічати справді дивовижних речей і відповідно змінювати своє життя: 

Мене дивує, що при масовому невдоволенні умовами життя в Україні вуличні протести з будь-якого приводу настільки не масові. Мене дивує, що люди настільки не впевнені у своїх силах і досі не зрозуміли простої речі: проти ста тисяч людей, зібраних в одному місці, не зможе встояти жодна армія….

Мене дивує, що в Україні, де рівень нещасності зашкалює, й при тому, скільки разів озвучувався простий рецепт щастя – допоможи ближньому, так мало людей приходить на благодійні концерти та інші заходи доброї волі. І так багато людей страждає через те, що їм не вистачає головної пострадянської бутафорії – “статусності”. І що вони готові влізати в кредити й відмовляти собі в простих речах, як то свобода, подорож, безхмарність сумління, аби лиш мати щось більше-дорожче-новіше і “саатвєтствавать [Карпа, мене дивує].

Завдяки цьому наративні практики “писання-про-себе” надзвичайно популярні в сучасній українській літературі, зокрема серед генерації “двотисячників”. Критиками помічено, що часто літературна продукція українських молодих авторів подібна до вирваних сторінок із щоденника або скопійованого тексту із Живого Журналу. Читачі ж на літературних форумах, подекуди сприймаючи автобіографічність як “вип’ячування его”, називають її наступним після лайливої лексики ґанджем сучасної української літератури і вважають це явищем минущим, підлітковим. Разом з тим, в українській пострадянській посттоталітарній дійсності воно видасться природним і виправданим. “Сучасний світ у певному сенсі переживає кризу гуманності. Народжується болісне відчуття суб'єктивності власного “я”. І українські автори, які намагаються говорити про себе, іноді не хочуть чути нікого, крім себе самого. Вони спрямовані на саморекламу, самооголення, але в цьому також є елемент гри, пози. Таким чином вони компенсують брак суб'єктивності, біографічності в літературі до цього”, – каже в інтерв'ю Тамара Гундурова [Гундорова]. 

Таким чином, на творення ефекту біографізму працює індивідуалізована оповідь дієтетичного наратора – “щоденниковий стиль”. Найбільш точно конституює досвід, інтегрує його у власну історію автобіографічне письмо. Твір, що виник на основі автобіографічних записів, не повторює пережитого фактично, а уможливлює його прочитання як набутого досвіду, для якого визначальним є розрив у часі. “Те, як оповідачка впізнає себе у своїй історії, говорить про автентичність пригаданого. Ідеться про відтворення спогадів як досвіду в його суб'єктивній автентичності, тобто в поєднанні життя й творчості, минулого й майбутнього, фактичного та вигаданого” [Мацена, с.73].

Есеї Ірени