Есеїстика Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної української публіцистики

-якщо у творі на літературну тему повинне переважати раціональне сполучення аналізу художнього твору із власними міркуваннями, то в есе – яскраво виражена авторська позиція [Літературознавчий, с.675]. 

У свою чергу, С. Шебеліст наголошує, що жанру есе притаманні такі ознаки, як:

-логічність викладу думок;

-дбайливе ставлення до художньої форми;

-вираження нового, суб’єктивного судження про щось (на першому плані –суб’єктивність особистості автора);

-образність, афористичність, використання свіжих метафор, нових поетичних образів;

-розмовна інтонація та лексика;

-розмаїте тематичне спрямування – філософське, історико-біографічне, публіцистичне, літературно-критичне, науково-популярне, власне белетристичне есе (суміжні жанри: поезія у прозі, науковий нарис, філософський трактат, листи, бесіди, роздуми).

Оригінальний підхід до особливостей жанру пропонує Б. Матіяш, указуючи, що сьогодні есеїстика перетворюється на одного з китів гуманітарного знання, що “здатний тримати на собі не один десяток “справжніх наукових праць”, автори яких покликатимуться на “геть несерйозні” есеї” [Матяш, с. 27]. 

Підтвердження цієї думки можемо знайти у статті “Чому я не культуролог?” М. Стріхи, де він запитує: “Чи є, строго кажучи, літературознавчими працями Еліотів “Священний ліс поетів”? Мандельштамова “Розмова про Данте”? Чи Маланюкова “Книга спостережень”? Безумовно, що ні. Це – вельми талановиті (й дуже суб’єктивні) есеї. Проте (принаймні так мені здається) їхні автори зазирнули до предмета своєї цікавості глибше, аніж багато дипломованих докторів літератури. І ці тексти мали глибший вплив на розвиток гуманітарного знання, аніж багато дисертацій чи монографій. Отже, не слід соромитися слова “есей”. Чи маскувати його в недолугі шати “культурології” (чи “політології”)”[Стріха, с. 27]. 

Крім того, наголошує Б. Матіяш, “сучасна есеїстика розширює творчі горизонти, відкриває можливості для різних експериментів, робить літературу інтимнішою, опертою на приватне переживання, у ній розкриваються ті питання, про які автор хотів би розповісти друзям або запитати самого себе”[Матящ, с. 27].

Есе припускає вираження автором своєї точки зору, особистої суб'єктивної оцінки предмета міркування, дає можливість нестандартного (творчого), оригінального висвітлення матеріалу; часто це розмова вголос, вираження емоцій та образність. Це також вільний стиль з можливими елементами імпровізації, певного пафосу, іронії. Втім, на відміну від іншого жанру, який адресується будь-якому читачеві, есе – це ближче до репліки, що адресується підготовленому читачеві. Тобто людині, яка вже має уяву, про що йде мова. Власне, така «адресність» дозволяє автору есе зосередити увагу на розкритті нового змісту, а не нагромаджувати різними службовими деталями викладення матеріалу в письмовому форматі [як написати успішне, с. 7]. 

Есе розглядається в сучасній теорії літератури як суб’єктивний, індивідуальний, самостійний простір, де формуються позиції, висловлюються думки, передбачення та демонструється відповідне індивідуалізоване ставлення. Суб'єктивність, яка є однією з жанровоутворюючих рис есеїстики, визначає зв'язок тематики есе та особливостей його функціонування. Вона дозволяє зберігати ядро «ессеізму» в творі, не змінюючи важливі для есеїстики принципи, такі як лейтмотивна організації тексту і первинність функції навіювання [Маслаков, с. 53]. При цьому тематика твору визначає різноманітність есеїстики, що вступає у взаємодію з жанрами різних галузей літератури. У силу своїх текст-типологічних особливостей есе дозволяє швидше реагувати на зміни, що відбуваються в соціумі. Коротка форма і невимушений стиль розповіді робить його привабливим видом творчості для авторів, доступним і зрозумілим для широкого кола читачів, що, у свою чергу, сприяє його резонанcності. Таким чином, есе виступає одним із способів комунікації з питань, які хвилювали суспільство, що в цілому й зумовлює його соціально-етичну та естетичну тематику [Дьяченко, с. 156].

Отож есе як жанр художньої публіцистики – це образний нешаблонний філософсько-орієнтований та асоціативний виклад суб’єктивних авторських думок, що може не аргументуватися конкретними фактами і не бути вичерпним, але повинен містити в собі фактор новизни та елемент парадоксальності [Грисюк].Таким чином, основними рисами, які дозволяють віднести твори до есеїстики, є чітко виражена авторська позиція, багатогранність авторського “я”, суб’єктивність оцінних суджень, рефлективний характер дослідження теми і ґрунтовність її аналізу, пристрасність викладу й витонченість стилю. Саме в есе на передньому плані – особистість з її неповторним “я” як “самість”, філософська рефлексія з приводу саморозвитку індивідуального, самобутнього духу, діалог із самим собою. 

Змістовність есе цілком правильно описав англійський есеїст XVII століття Девід Х’юм у своєму есе “Of the dignity or meanness of human nature” (“Про гідність або убозтві людської натури”): “the dignity of human nature trouble philosophers and poets from the beginning of the world to this day” («велич людської натури хвилює філософів і поетів з початку світу і до сьогодні») [Hume David, с. 76]. Загальний зміст есеїстики як потужного культурологічного феномена – складний життєвий матеріал і серйозні морально-етичні проблеми життя. Питання загальнолюдського характеру – місце людини у світі, її розуміння власної особистості, ставлення до навколишньої дійсності, до людства, пошуки культурної та національної ідентичності – складають нерв есеїстичних творів, автори яких гостро відчувають переваги цієї літературної форми, хоча і не завжди називають свої твори есе.

Сьогодні ж вітчизняна есеїстика, вже позбавлена надривної суспільної патетики, – це структуроване явище, яке динамічно розвивається за кількома основними тематичними напрямками. Цікаві та нестандартні літературознавчі есеї пишуть Г. Грабович, К. Москалець, І. Андрусяк, І. Бондар-Терещенко й О. Бойченко. Культурологічну