Есеїстика Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної української публіцистики

Д. Синиця в дослідженні “Художньо-публіцистичні жанри у літературі російського зарубіжжя (творча спадщина І. О. Ільїна)” стверджує, що “жанр есе є одним із найпродуктивніших жанрів у літературі багатьох народів” [Синиця: 190]. Дисертація Н. Іванової “Есеїститичне письмо і поетика межових форм в українській літературі 1920-х років” подає широке розуміння цього епічного жанру. В першому розділі “Зникомий” есей: становлення експериментального жанру в Європі” дослідниця пише: “Есей – інтелектуальна подія, що відкриває можливість винаходу, творчого виклику в нових царинах досвіду, в закутах культурної дійсності, представлених читачеві під оригінальним авторським кутом зору” [Іванова 2009: 5]. Щодо комунікативних та текстових стратегій есеїстики, то російський психолінгвіст Н. Славянська в кандидатській дисертації “Реалізація функції впливу в тексті есе” розглядає есеїстичний твір як акт комунікативної діяльності, певну дію, що “визначається як мовна дія” і “реалізовується у формі тексту” [Славянская 2009].

Дослідниця творчості Василя Барки Г. Швець у роботі “Есеїстика Василя Барки: жанрова специфіка та проблематика» визначає жанр «як специфічну форму на помежів’ях літератури й інших форм свідомості, в якій синкретично поєднується начала епосу та лірики з нехудожніми й неестетичними елементами і суттю якої є суб’єктивація авторським «я» різноманітних явищ культури” [Швець 2006: 33].

Вагомим здобутком досліджень української есеїстики є визнання есею межовим жанром, що визнається однією з жанрових домінант есею. Так, С. Квіт уважає: “есе має “межовий” характер у відношенні до науки, філософії та мистецтва, зберігаючи в той же час характер незалежного повідомлення” [Квіт, с. 4]. 

Г. Швець розглядає есей “як специфічну форму на помежів’ях літератури й інших форм свідомості” [Швець, с. 33]. 

Схожі думки висловлює Ю. Бурляй, називаючи есей «жанром літературної критики, статтею-начерком», «якому притаманна досить вільна трактовка теми якоїсь проблеми і така ж невимушена публіцистично-художня манера літературного викладу» [Бурляй, с. 129], тобто наголошує на поєднанні критичного, публіцистичного та художнього в жанрі.

У дисертаційній роботі О. Іванова, присвяченій есе як жанру європейської літератури, наголошується, що “есеїстка не піддається точному визначенню своєї специфіки, виступаючи радше як якась особлива жанрова система” [Іванов, с. 50]. Окремі жанри цієї системи об'єднує спільна характерна риса – невизначеність” [Там само]. Дослідник припускає, що вона “складає саму природу есеїстичних творів” [Там само]. Саме жанрова невизначеність творів стає, на думку О. Іванова, ознакою належності твору до жанрової системи есе. 

Білоруський науковець О. Маськова пропонує бачення есею як “художньо-публіцистичного жанру, в якому глибокий задум органічно поєднується із вільною, невимушеною манерою викладу і якому властиві авторська відкритість і суб’єктивність, експресивність і образність, попередність і емпіричність, лаконічність і вишуканість стилю” [Маськова, с.12]. 

Сучасні ж українські дослідники вважають, що есе – це «прозовий твір із довільною композицією, якому властива белетризація зафіксованих індивідуальних вражень, асоціацій чи інформації, отриманої з різних галузей знань, несистематичне поєднання філософських, літературно-критичних, науково-популярних, іноді специфічно наукових елементів» [Літератур.енцикл, с. 347]. 

Деякими теоретиками есе розглядається як четвертий, поряд з епосом, лірикою і драмою, рід художньої літератури. Загалом специфіка есе “як літературного жанру полягає в тому, що внаслідок належності до ліро-епічних форм вона поєднує імпульсивність поезії і можливості прози, будучи по суті, за спостереженнями есеїстів-практиків і теоретиків, сублімацією першого і другого” [Шебеліст, особливості розвитку, с. 93].

Схожої точки зору щодо меж есеїстики дотримується і М. Епштейн [Епштейн, парадокс, с. 341]. Дослідник вважає есе однією з форм літературної творчості, що отримала особливий статус у сучасній літературі: “багатожанровість і навіть міждисциплінарність не лише право, а й обов'язок есеїстичної творчості” [Там само, с. 343]. “Міждисциплінарність”, неможливість включити есе в одну галузь культури, так само як для О.Іванова “невизначеність”, є для М. Епштейна відмінною рисою есеїстики. За твердженням останнього, “Парадокс есеїстичного жанру полягає в тому, що він не входить у жодну з глобальних систем, або дисциплін, людського духу (як роман включається в художню літературу), а, навпаки, включає способи і знаряддя цих дисциплін в якості своїх складових” [Там само]. Автор використовує поняття “есеізм”, щоб відзначити дію низки факторів у сучасній культурі в цілому. “Есеізм – це синтез різноманітних форм культури на основі самосвідомості особистості <...>” [Епштейн, закон, с. 148]. Передумовою дії ессеізму є «культурна розчленованість навколишнього світу». Цим зумовлюється поява багатьох різновидів есеїстики. Отже, визнання есеїстики особливою жанровою системою пов'язане з різноманіттям тематичних і функціональних різновидів жанру, а також специфікою, що рівною мірою відрізняє есеїстику від новелістики та публіцистики.

Можливість прояву рис есеїстики в творах інших жанрів пов'язана з іншою передумовою – індивідуалізацією, характерною для сучасного суспільства. Незвідність есе до традиційних форм художньої прози та пов'язані з цим труднощі, що виникають при спробі аналізу есеїстичних творів, призвели до того, що жанр есе в сучасному літературознавстві розглядається як позародова форма.

Так, В. Халізєв описує позародові форми як галузь літератури, що не піддається точному визначенню, але є стійкою в своїх базових характеристиках: “... літературні твори всіх епох ... мають певну родову специфіку (форму епічну,