+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Магістерська робота
К-сть сторінок:
66
Мова:
Українська
Карпи є сукупністю вражень, відчуттів, міркувань, ситуацій, тобто виростає з усього, що “потрапило під руку”. Тексти авторки справді виповнені інтимними фактами – оголеними, дражливими. Здається, що заглиблену в себе оповідачку зовнішній світ з його проблемами не цікавить, – вона вся в собі, у своїх переживаннях та пристрастях. Крім того, варто зазначити, що своєрідний “душевний стриптиз”, характерний для “щоденникового” наративу в прозі Ірени Карпи, відбувається паралельно з “оголенням низу”: помітне акцентування на сексі, часто порнографічне, підвищена увага до тіла, всі процеси якого, як правило, подаються з надмірною натуралістичністю і з використанням обсценної лексики. Утому ж-таки есе “Білявичк” читаємо:
— Як же мене дістала ця спека! — пожалівся міліцейський і сів до нас. Я розщепила йому комір сорочки.
— Може, попірнати? — ліниво мовила я.
— В тебе? — пожвавішав Білявчик. [Карпа, білявчик]
Водночас її есеї жіночі, оскільки автентично показує жінку зсередини: все в них ніби побачено крізь призму тіла, тією чи іншою мірою дотичне до нього, пропущено через відчуття. Відповідно щодо есеїв Ірени Карпи варто говорити про варіацію з префіксом “пост-”. Постфемінізм – молода течія без чітких програмних установок (на відміну від фемінізму), яка виходить із права жінки самій робити вибір між кар'єрою чи сім'єю або ж комбінованим варіантом, а також із небажання підпорядковувати власне життя пуританській та чоловіконенависницькій ідеології феміністок. Разом з тим, як зазначає Марія Ревакович. “постфемінізм не є рівнозначний антифемінізму”, скоріше це “соціокультурний простір, у якому жінки (особливо молодшого покоління) сприймають гендерну рівність або як річ уже досягнуту, або як щось, що їм законно належить, і уникають активізму, характерного для руху за права жінок, що його пропагував фемінізм другої хвилі: тепер, здається їм, уже просто немає такої потреби”[Ревакович].
Так, в “Індійських нотатках: колорит, дешева популярність і санітарна ситуація” Ірена Карпа пише:
Одна, без чоловіка, з двома манюніми дітьми?! Ну ти й смілива... - час від часу з сумішшю захоплення і співчуття хитали головами гражданє отдихающі.
- Я би скоріше сказала... божевільна - відповідала я, бо не дуже певна, як англійською точно перекласти “їб****а”.
Безумовно, есеї Ірени Карпи (відповідно, і її публіцистичний доробок загалом) вписуються у постфеміністичну риторику. Вдаючись до прийому автобіографізму, авторка переважно вводить у дієгезис наратора дієтетичного типу, що є учасником подій історії, про яку розповідає. Завдяки такій внутрішній фокалізації у розглянутих наративах яскраво виражена активна позиція однотипної героїні-наратора.
Найвиразнішй образ жінки, представлений в есеях Ірени Карпи є цілеспрямованим борцями, людьми активної дії, які протистоять буденній реальності і намагаються збагнути сенс життя, не втративши при цьому гармонії із зовнішнім світом. Зважаючи на пов'язаність явища однотипності жіночих образів і наявності автобіографем у творчості Ірени Карпи, зокрема, і в публіцистичній, не можна не торкнутися питання автофікціональності – особливого модусу літератури, де “писання-про-себе” переростає в “писання-себе”. Критики зазначають, що ця специфічна форма фікціоналізації власного життя як своєрідний “соmback” автобіографії в літературну площину” актуалізувалася саме в постмодернізмі, в якому відбулося стирання кордонів між дійсністю і фікцією, як аналогічно – між елітарним та масовим [Скляр, 47].
Оскільки оповідь є власною історією героїні – Карпи – і вона є безпосереднім учасником подій, про які розповідає, такий тип наратора є гомодієгетичним. Цей гомодієгетичний оповідач є домінантною оповідною інстанцією, а тому його судження сприймаються читачем як такі, що стосуються авторового “я”. Так як наратор в есеях виступає персонажем власної оповіді, він певною мірою поступається розгортанням власної ідентичності заради конституювання ідентичності персонажа. Важливим засобом у процесі самопізнання виступає самохарактеристика головної героїні, що проектується на саму авторку. Але самопізнання в цьому випадку не означає повернення до власної суті. Це лише спроба побачити себе очима стороннього спостерігача в процесі текстового посередництва, де й виявляються ідентифікаційні моменти [Кривопишна, Наративні, с. 74-75].
Приміром, письменниця вкладає частку себе, свого сприйняття і розуміння світу не лише в образи героїв (позитивних чи негативних), але й в предмети і явища, що їх оточують. Так, в есе “Кілька травневих подивів” знаходимо:
Днями поїхали ми відпочивати на природу, де любі товариші діти здивували мене кожна по-своєму.
Коли довго мучить безсоння, працює старий-добрий рецепт: спробувати поспати в місці сили. Чи бодай полежати там на траві в тиші. (Ну чи у відносній тиші, якщо ваша базова комплектація подібна на мою: Карпа = Ірена+Кора+Кая+Карма). В мене є таке місце – під Києвом на Дніпровських кручах, із виглядом на сотні острівців і гладь води, під соснами, коло козацької каплиці і пагорба, де колись стояло язичницьке капище [Карпа, кілька травненвих].
Творчість Ірени Карпи позначена філософічністю, поліфонізмом, поетизацією прекрасного в житті людини. Наприклад, досліджуючи внутрішній світ сучасника в есе “Сни Ієрихона”, Карпа роздумує над людською сутністю, над такими вічними категоріями, як добро і зло, честь і безчестя, духовність і бездуховність, совість і справедливість. Вона прагне відтворити драматизм протиборства добра і зла:
…Світла любов помирала. Я заплакав і прокляв старого. Чи, може, поблагословив. Бо то ж він давав покоління місту. Він малював принаду на тілах і вдихав дешеві душі. Старий все знав про мою дитину. Вона померла тричі,