Есеїстика Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної української публіцистики

Ірена Карпа не просто не завуальовує автобіографічність у своїх есе, а навпаки – відверто про це заявляє у ЗМІ, проте, звичайно, залишає певний відсоток неозначених зв'язків між фактуальним та фікціональним – як простір для гри з уявою читача. Відтак, образ незалежної, розкутої і цинічної молодої жінки, яким приписано відповідні авторські біографеми, накладаються на читацькі інтенції щодо образу цієї авторки. З іншого боку, саме такий образ культивується в літературному піарі. 

Завдяки біографічності кожен новий текст Ірени Карпи, яка власну особу бере за прототип, прочитується як певне продовження попередньої оповіді, водночас особа завжди контролює ситуацію, епатажна, антигламурна, сексуально розкута і має культовий статус. Автобіографічні есе в їх різноманітних тематичних розгалуженнях була головним полем художнього самовияву Ірени Капри. У есеях найбільш зримо виступають її ідейні та художні вподобання, і те глибинне, стрижневе, що визначає цілісний у всіх відмінностях характер, індивідуальність письменниці, його творчу особистість.

 

 

Нова журналістика (англ. new journalism) – напрямок журналістики, що передбачає використання у текстах літературних технік. Набув поширення в американській друкованій пресі 1960–70 років. Його основоположником вважають журналіста Тома Вульфа. Сам термін він вперше вжив у 1973 році у виданому ним збірнику статей “Нова журналістика”.

Нову журналістику називають також нон-фікшн-журналістикою, паражурналістикою, літературою факту, прозою ідей чи наративною журналістикою. Проте, її не слід плутати з есеїстикою: нова журналістика оперує лише фактами, передбачає сюжети й діалоги, есеїстка ж – це рефлексія та потік свідомості.

Дифузія різних дискурсивних практик – одна з характерних ознак інформаційної доби: на сучасний художній дискурс неодмінно (і великою мірою, як ніколи досі) накладаються позахудожні конотації, адже його взаємодія з літературно-критичним, публіцистичним, рекламним та іншими дискурсами неуникна в інформаційному суспільстві. Багато хто з письменників, використовуючи таку ситуацію, намагається коригувати рецепцію своїх творів, спрямовувати її в потрібному напрямі. У контексті попкультури споживацьке сприйняття літератури як продукту книжкової індустрії, а отже, як товару, виявляється у тарі епатажних текстів і розкручуванні імен-брендів. Відзначаючи зміщення уваги критики з твору на автора, Ніна Герасименко акцентує такі явища: “Тут маємо на увазі не винесення на перший план культурних стратегій, політичних уподобань, цілісності автора як естетичної фігури, що має вартісний козир “меседж”, - ні, Ідеться швидше про оперування віком, зовнішністю, приватним життям письменників. Тобто всім, що становить коло інтересів «жовтої» преси, але з певних причин стає сьогодні категоріями нормального сприйняття сучасної української літератури” [Герасименко, 43]. 

Журналістика, від слова “день”, (від лат. diurna, а потім фр. jour) нині не встигає за секундною стрілкою і, відповідно, за щосекундним оновленням інформації в мережі. Новочасна журналістика (передовсім завдяки інтернет-журналістиці) отримала нові характеристики, які її детермінують, зокрема: гіпертекст, гіпермедіа, полілог, інтерактивність, симультанність, блоґосфера та ін. Інтернет-журналістика, далебі, – це вже “секундалістика”. Із періодичної вона поступово перетворюється на постійну, поточну, на безперервний потік знаків, на навалу вже не мас (за Ортегою), а символів. Реципієнт не здатний опрацювати цей потік, що більше, він втрачає здатність осмислити прочитане. Відтак, сучасна журналістика розгерметизовується. Вона стає прозорою, доступною, діалогічною, дискусійною, “багаторазовою” й умовно кажучи вічною (допоки зберігатиметься в архівах Інтернету) [Титаренко].

Новочасна журналістика (передовсім завдяки інтернет-журналістиці) отримала нові характеристики, які її детермінують, зокрема: гіпертекст, гіпермедіа, полілог, інтерактивність, симультанність, блоґосфера та ін У контексті сучасної журналістики ми маємо симбіоз тексту традиційного (друкованого, озвученого, візуалізованого) і мережевого, що представлений у двох варіантах – 1) так званий “Інтернет-самвидав”; 2) електронні версії друкованої періодики. 

На сайтах “Інтернет-самвидаву” кожен може викласти свою прозу та поезію. Справжнє ж ім’я автора переважно приховане за вигаданим іменем (нікнейм). Можливо, така риса Інтернет-письма, як домінування стилю, подібного до «щоденникового», викликана тим, що автор, незважаючи на ймовірність миттєвої реакції, відгуку на твір, все ж віддає свій текст, виповідає себе, “сповідає” найперше безкінечній, безликій мережі, а вже потім – реципієнтові-читачу. Зорієнтовані ж проекти “самвидаву” найчастіше на вільну творчість, часто не обмежену жодними рамками. 

Водночас, на зміну анонімності (яка надовго осіла в чатах та форумах) у мережевий простір прийшла її протилежність, а саме – яскрава індивідуальність, неприховане авторське “я”, що його найпростіше оприсутнити в найінтимнішому літературно-публіцистичному жанрі – у щоденнику. На цьому рівні відбувся синергізм і змісту, і форми. Передовсім щоденник змінив своє посутнє призначення – він став персонально-публічним і навіть змінив назву на “блоґ” (від англ. weblog). Веб-щоденники є цільово публічними, що зумовлює стильові, композиційні (пости), змістові (контент), структурні (поділ за категоріями) та інші зміни. Причому блоґи передбачають коментарі читачів – і це не чи не найвагоміша ознака, що перетворює традиційну монологічну форму щоденника на полілогічну, а відтак дає підстави зарахувати блоґи до публіцистики нового зразка [Титаренко].

За словами американського дослідника, одного із укладачів антології “Літературна журналістика”, Нормана Сімса, суттєвою перевагою літературної журналістики перед звичайним репортерством є те, що коли “репортерство приховує голос автора”, то літературна журналістика “дозволяє краще проникнути в історію та висвітлити її, часто навіть іронічно” [Sims, с. 3].

Отже, можна нині шукати точки дотику