Есеїстика Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної української публіцистики

Близькість есеїстики до жанрів публіцистики зумовила появу досліджень, в яких есе розглядається саме як публіцистична форма. У своїй монографії “Есе: стилістичний портрет” Л. Кайда [Кайда] дотримується цієї точки зору і простежує історію есе, починаючи з давньогрецької літератури. Автор знаходить ознаки жанру в “Діалогах” Платона і відзначає прояви есеїстики в європейській літературі у творах всіх історичних періодів. Характерно, що вивчення есе в якості публіцистичного жанру не змінює погляду на жанровоутворюючі риси: суб’єктивність і специфічна риторична установка.

Проблема жанрового визначення есе також була відзначена в публікаціях К. Зацепіна. Слідом за попередниками в галузі вивчення есеїстики, К. Зацепін в своїй статті “Есе: від філософії до літератури» зазначає: есе “... потрапило в розряд периферійних жанрів під такими назвами, як “художня публіцистика”, “художньо-документальна література” або “література факту”. На думку дослідника, саме “через відсутність чітких методологічних розбіжностей, які дозволили б описати цей жанр як літературно-мистецький, не було розроблено метамови формально-естетичного аналізу поетики есе”[Зацепін].

Таким чином, переважна більшість сучасних дослідників есеїстики сходяться на думці, що есе існує на межі різних дисциплін і галузей знання і, залежно від зближення з тим чи іншим жанром певної галузі, приймає характерні риси, які відрізняють один різновид есе від іншого. 

При спроби класифікації різновидів жанру дослідник неминуче стикається з проблемою “нездоланності” есеїстики [Іванов], ризикуючи змішати характерні ознаки жанру, ознаки його різновидів і риси авторського стилю. Доречним, на наш погляд, є такий формат досліджень української есеїстики, коли вони мають здійснюватися за напрямами сфер свого існування: літературознавство, лінгвістика, публіцистика, журналістика, філософія, культурологія, оскільки саме на такому шляху можливим є коректне наукове осмислення теоретичних та історичних проблем цього жанру. Розгляд цього питання в такому форматі – достатньо новітній підхід щодо відбудови історії вітчизняної есеїстики, оскільки передбачає перегляд статусу есею в українській культурній традиції, який тривалий час уважався периферійним жанром дослідження.

Есе у своїх різних варіантах може володіти рисами літературного, публіцистичного, наукового твору. Така “уривчастість” [Гаспаров] есеїстики призводить до додаткових труднощів з визначенням жанрового ядра, висуваючи на перший план риси стилю автора або функціонального стилю мовлення. 

Оригінальна класифікація видів есеїстики належить А. Дмитровському, який, спираючись на тип духовності, пропонує розрізняти пізнавальний, ліричний і виховний види есе [Дмитровський, с. 110] залежно від переваги однієї з перерахованих складових у творі. Опора на єдиний несуперечливий критерій може значно посприяти становленню теорії жанру, проте тісний зв'язок жанрових модифікацій з мінливим літературним процесом і той факт, що есе описує те, що безпосередньо переживається, ускладнює виділення подібного критерію. Так, при спробі застосування запропонованого дослідником критерію виникає утруднення, що полягає в перетині виділених видів есе. Причому зустріти подібне накладання можна при роботі з есеїстикою одного автора.

Типології, засновані на літературній приналежності та родовій віднесеності, підтверджують міждисциплінарний і позародовий статус есеїстики [Іванов, с. 53].

У сучасних дослідженнях, присвячених проблематиці есе, автори часто спираються на усталені уявлення і термінологію, згідно з якими виокремимо два найбільш поширених терміна, що характеризують різновиди есе: “літературно-критичне есе” [Руженцева] і “художнє есе” [Брандес]. При характеристиці тематичного розмаїття есе також використовуються терміни “есе про мистецтво” [Загороднева], “есе про культуру”, “есе про літературу” і т. п. Найзви “літературно-критичне есе” і “художнє есе” мають найбільшу термінологічну точність і позначають поняття різного змісту і обсягу. Найбільш продуктивним при роботі з есеїстикою видається, на наш погляд, виділення тематичних різновидів есеїстики, пов’язаних з індивідуальним авторським стилем – автобіографічне, біографічне есе, есе-мандрівка. 

Найбільш досконалу типологію розроблено західними дослідниками. В українській науці найповніший огляд західних концепцій подає О. Ципоруха. У її інтерпретації типологічна структура есе виглядає так:

І. Неформальне, або літературне есе: 1) афористичне; 2) періодичне (характерне (скетч); звичаєописувальне; просвітницьке; дидактичне); 3) соціально-пропагандистське (особистісне; описове, художнє або белетристичне).

ІІ. Формальне есе: 1) критичне (огляд); 2) літературно-критичне; 3) дослідницьке; 4) інформативне [Ципоруха, с. 61-62].

Ось найголовніші частини її типології. Так, наприклад, неформальне есе вважається єдиним істинно літературним типом. Його відмінні якості проявляються у високому ступені особистісного, де думка автора про предмет обговорення важливіша, ніж сам предмет. Сутність таких творів становлять короткі, дискусійні, глибоко суб’єктивні та індивідуальні тези, для яких характерні розмовний тон і невимушена структура. Підвид неформального есе – інтимне, що містить реакцію особи на досвід, об’єкт, подію, де частини поєднано за асоціативним принципом. Риси інтимного есея – ліризм, поетична схвильованість, напружена інтроспективність. Неформальне есе може бути оповідкою, описом, анекдотом, роздумами, мрією.

Афористичне есе характерне для ХVІ – ХVІІ століть. Спершу воно було дуже коротким, складалося зі збірки сентенцій та власних нотаток автора до них, у яких пропонувалися корисні поради щодо життєвої філософії. Пізніше Френсис Бекон доповнив його різноманіттям цитацій та ілюстрацій.

Періодичне есе значно коротше, менш афористичне, але більш індивідуалістичне, інтелектуальне, інтроспективне, що вряди-годи не цуралося сатири і гумору та обіймало ширший спектр тем. Саме цей жанр увів у тексти такі