Еволюція індивідуальності в культурі античності (на матеріалі аттичної трагедії)

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ

 

Спеціалізована вчена рада Д. 64. 807. 01

 

На правах рукопису

 

МІСЮН Анна Володимирівна

УДК 786. 2 + 78. 03

 

 

Спеціальність 17. 00. 01 - теорія та історія культури

 

 

ХАРКІВ 1998

 

Дисертацією є рукопис. 

Робота виконана в Одеському державному політехничному університеті, на кафедрі культурології. 

Науковий керівник – Баканурський Анатолій Григорович, доктор мистецтвознавства, професор, Одеський політехнічний університет.

Офіційні опоненти: Зборовець Іполіт Васильович, доктор мистецтвознавства, професор, Харківська державна академія культури; Мілявський Борис Львович, кандидат філологічних наук, доцент, Харківський державний педагогічний університет.

Провідна установа: Одеський державний університет ім. І.І. Мечнікова.

Захист відбудеться « 24 « грудня 1998 р. об 11-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 64. 807. 01 Харківської державної академії культури за адресою: 310003, Харків, Бурсацький узвіз, 4, ауд. Малий зал.

 

 

Актуальність теми дослідження. Сучасний розвиток теорії та історії культури, спричинений звільненням гуманітарного дослідження від ідеологічних табу, відкриттям широкого доступу до матеріалів досліджень зарубіжних та вітчизняних (доби жорсткої політичної цензури) вчених, поширенням новітніх методів роботи з історико-культурними артефактами, дозволяє в новому аспекті розлянути одну з магистральних проблем сучасної науки – роль та місце індивідуальності в культурі різних епох. Особливого значення вивчення цієї проблеми набуває в періоди кризи культурної парадигми, якою є, наприклад, сучасна культурна ситуація в Україні та в інших постсоціалістичних державах. Саме в такі часи на культурну авансцену виступає, активно про себе заявляючи, людська особистість, що шукає та знаходить виходи з найскладніших лабіринтів кризової культури, які потім рецензуються та відбираються соціумом, стаючи загальнокультурними алгоритмами, за якими будується нова картина світу. Тим більш це актуально для України. Адже однією з рис національного характеру українського етносу завжди було тяжіння до індивідуальних форм самовираження та реалізації, що й дозволило на протязі сторіч зберігати свою мову та культуру в умовах відсутності націальної держави. 

Категорія «індивідуальність» і термін, що її визначає, носять в сучасній гуманітарній науці дискусійний та дещо маргінальний характер. Хоч до них часто апелюють, серьйозного вивчення та однозначної дефініції вони не отримали. Культурологи, історики та теоретики культури не визначили ще, чи є ця категорія конструктом всіх без вийнятку культур, чи становить чинник небагатьох, головним чином новоєвропейських культур та не раніше доби Відродження; нарешті, яка «питома вага» індивідуальності в кожній з них. На тій підставі, що наявність та значуща роль індивідуальності в культурі дає право на приналежність до європейського цивілізаційного процесу та його цінностей, яким би чином не трактували останні, частині культурних систем було відмовлено в праві на індивідуальність, яка в багатьох дослідженнях як термін носить відверто оцінний характер. 

З погляду дисертанта, не може бути культури без індивідуальності. Питання полягає лише в питомій вазі цього конструкту в тій чи іншій культурі. Самий же феномен індивідуальності носить «тотальний» загальнокультурний характер, маючи при цьому свою специфіку для кажної культурної доби. 

Первісний, моделюючий культуру стан – діалектичну єдність та протистояння суспільства та індивідуальності так адекватно, як театр, не відображає жодне явище мистецтва і культури взагалі. Що до античного театру, то він являє собою особливий, унікальний феномен світової культури. Він виник в добу розпаду міфологічного типу свідомості і став квінтесенцією культурних надбань Стародавнього світу, а разом із тим – механізмом моделювання культури нової Європи, що виникла на базі першої з європейських культур – культури Давньої Греції. Багатий на міфологеми, архетипи, що відображають «колективне безсвідоме» часів генези етносу та державності – головних чинників європейського культурного процесу, – античний театр, зокрема аттична трагедія, при цьому апелюють до індивідуальної людини, її совісті, відповідальності, вперше в світовій культурі виводячи проблеми вибору та провини як основні онтологічні проблеми. Саме в цій несталій рівновазі між колективним та індивідуальним, вперше явленій античністю, а тому особливо гостро пережитій культурою через аттичну трагедію, полягає стала актуальність античного театру, а наразі і всієї класичної античної культури. 

В своєму дослідженні ми базувалися на тому, что витоки культурних алгоритмів ХХ ст., загальнокультурних парадигм, зокрема політичних, соціальних, побутових, знаходяться в культурі античності. Тому чим більше ми осягаємо свою культуру, тим адекватніше здатні зрозуміти культуру Еллади, від якої ми успадкували не лише видатні культурні здобутки, а й невирішені проблеми, згубні культурні стереотипи тощо, так би мовити, генетичні недоліки. В цьому сенсі вивчення античності завжди актуальне і в науковому, і в культурологічному, і в практичному аспектах; тим більш, що з самого початку наукового вивчення культури (тобто з XVII – XVIII ст.) до античності ставились як до неперевершеного зразка («класу») в усіх культурних пошуках – від естетичних до політичних. 

Актуальність вивчення античної культури та театру зумовлена також тим неабияким глядацьким інтересом, який викликали в ХХ ст. як прямі постановки античної класики на європейській сцені (наприклад, П. Бруком, П. Годлером, Л.