Еволюція індивідуальності в культурі античності (на матеріалі аттичної трагедії)

«Впізнавання « як національної історії, так і глибин людської душі, упізнання та пізнання як екзистенціальний акт стає не лише складовою внутрішньо жанрової інтриги трагедії, а й однією з основ античної культурної парадигми. Таким чином здійснювалась емансіпація евристичного і познавального конструктів культури від жрецько-сакральної до полісно-громадян- ської форми. Виключний внесок, що його зробили ці автори в розвиток культури та суспільної думки, і значення, яке для сучасників та нащадків мала їх творчість, відобразились, перш за все, в тому факті, що збереглися саме їх твори, незважаючи на катаклізми, які спіткали античну культуру. Після них вмирає мистецтво написання трагедії взагалі. Керівна роль в античному театрі (до римського часу) цілком переходить до акторів, які ставили, в основному, тексти Есхіла, Софокла та Еврипіда. 

Наприкінці розділу зроблено висновок, що трагедія стала універсаль- ною моделлю класичної античності, і це дозволяє історику та теоретику культури досліджувати динаміку та напрямки розвитку цієї останньої, спираючись на матеріал аттичної трагедії. 

У другому розділі «Індивідуалістична мотивація давньогрецького міфу в драматургії (До проблеми категорії якості) «, спираючись перш за все на текст та традицію функціонування античної трагедії, розглянутий як самий процес індивідуації, так і діахронічні його особливості для цієї культури. 

Доводиться, що процес індивідуації (на думку дисертанта саме він складав головний культурний зміст доби в цілому) відобразився в трагедії через: послідовну рефлексію над світом-міфом; перегляд мотивації вчинка (рух від сакрально-культової до індивідуально-екзистенціальної мотивації фактів буття, історії та окремого людського життя) ; індивідуалізацію уявлень про природу, простір та час (від вчення про всесвіт і його структуру у Есхіла через сумірність з людським часом у Софокла до уявлення про нескінченність та вічність, що в ній загублена Людина, у Еврипіда). Показово, що внутрішньою інтригою трагічного дійства стає індивідуалістична мотивація (перш за все автором трагедії) давньогрецького міфу, надбання цим останнім категорії якості, причому якості етичної та естетичної, наділення міфологічного героя індивідуальними рисами, а його дій – моральною оцінкою. 

У цьому розділі на матеріалі, перш за все, аттичної трагедії ми відтво- рюємо ментальну картину світу, аналізуємо ті стрімкі зміни в напрямку індиві- дуації усіх головних категорій, які йдуть в ній протягом періоду класики: простору та часу, буття, героя культури, краси, доблесті, цінностей і т. ін.. В розділі виявлено, що на місце архаїчної гармонії в світоспрйнятті античності прийшов моральний світ, де найважливішу роль починає відігравати окремий індивід, Людина як міра всіх речей. 

Аттична трагедія виникає як культове явище, і саме вона першою відображає зміни в напрямку індивідуалізації та інтелектуалізації стосунків людини та Абсолюта. На проскеніоні театру Діоніса відобразилась вся еволюція сакрального: містико-піфагорейське абстрагування богів у Есхіла (вершина міфологізируючої думки) та народження з росколу божествених структур індивідуальної свідомості; абсолютизація людської волі та вибору, що подані через індивідуальну долю, як відображення вищої Волі у Софокла; зародження ідеї над- і позаперсонального Бога, що неприступний людському розуму, а тому являє себе через Випадок та Диво, у Еврипіда. 

Доведено, що в сфері драматичного вперше з виключною ясністю репрезентована криза міфологічної культурної парадигми, яка була побудована на колективних (полісних) взаєминах із світом божествених стихій, і спроба віднайти вихід з неї через ідею індивідуального спасіння, створення особистих стосунків людини з Богом (особливо, в творчості Еврипіда). Аналізується індивідуальний внесок кожного з авторів в розвиток релігійної концепції античного світу. Есхіл, творчість якого була своєрідним підсумком доби розквіту полісу, всвоїх трагедіях створює цілісне вчення про співвідношення світу богів та світу людського життя, вносить в трагедію дух містерії, що в ній народжується індивідуальна свідомість людини і де вона зустрічається із світом богів і своєї долі. В творчості Софокла вперше в античній європейській культурі зароджується ідея святості людини і її діяння, як жертви спокути гріхів світу, коли індивідуальна доля доростає до рівня Долі доль (приречення), що потім дістане розвиток в практиці християнства. Еврипід, в свою чергу розвиваючи рух в напрямку побудови індивідуальних стосунків людини і Бога, в обхід колективного культу, вперше в античній історії виводить ідею індивідуального спасіння замість полісного благоденства та підтримання полісного ж всесвіту. 

Аналізуючи причини падіння після Еврипіда ролі драматурга в античному театрі, дисертант наприкінці цієї частини доходить висновку, що в межах напівкультового явища в творчості трьох великих трагедіографів аттична трагедія повністю «висловилась» з приводу стосунків людини і Абсолюту. Подальший розвиток цих стосунків йшов в античній культурі не через коллективний полісний культ, а через індивідуальні духовні практики. 

Той факт, що обмежена і відносна, але все ж свобода, надана полісом людині в сфері культової практики, дозволила трагедіографам інтерпретувати проблеми космогенезу, гріха та його спокути, надії та спасіння, робить їх ідеї та творчість більш вагомими, ніж простий акт самореалізації, дозволяє розцінити їх як погляди певних верств і суспільства загалом, як голос «мовчазної більшості», що дійшов до нас, тим більше, що нам відома оцінка сучасниками як окремих творів драматургів, так і їх творчості в цілому. 

Аналіз, проведений в наступній частині розділу, еволюції поглядів на природу людського життя, розвиток картини світу, що вони подані в аттичній трагедії від Есхіла до