Еволюція індивідуальності в культурі античності (на матеріалі аттичної трагедії)

Поступово, від Есхіла до Еврипіда, йде еволюція цінностей від загальнополісних до приватних, що відбивало рух від культури сорому до культури провини. Створюються внутрішні, інтеріорізовані стандарти, що їм намагаються відповідати герої трагедії та герої культури. На місце єдиного сформульованого ідеалу архаїчної спільноти – героїчного аристократичного стандарту приходить розмаїття особистих стандартів, за якими індивідуальна людина будує своє життя та свої відносини із світом. 

Якщо для Есхіла – поліс над усе, і будь-яке людське діяння, будь-який вибір розглядається з точки зору його прийнятності для поліса, то вже Софокл вбачає за можливе робити вибір, що він протистоїть полісним нормам. Однак його справжній герой мусить або примиритися з полісом, або вмерти вільним від його Законів, щоб зберегти свою особисту суть. Що ж до героїв Еврипіда, то вони завжди обирають своє єдине, неповторне життя і свої бажання, навіть якщо для цього треба зруйнувати полісний світ, його мораль або піддати сумніву справеливість його богів. Війна, яка для Есхіла була засобом обстоювання індивідуальності Поліса та його богів, а для Софокла – індивідуальності героя-аристократа, типом його вічного упокоєння в пам’яті нащадків, для Еврипіда стає трагедією людства, оскільки руйнує світи як переможених, так і переможців, віднімає їхні єдині та неповторні життя, що дорівнюють світам. Тому Еврипід з індивідуалістични позицій ревізує наслідки сакральної перемоги еллінів в Троянській війні, показує її виключну жорстокість та абсурдність, враховуючи той мізерний привід та грандіозні жертви, що з нею пов’язані. 

В останній частині розділу аналізується діалектичний характер античного типу індивідуальності, який проявився в тому, що переплетіння суспільного звучання кожної людської дії з розумінням одиничності будь-якої людської істоти робили відчуття особистої індивідуальності надзвичайно трагічним, звідки і виникало песимістичне світосприйняття цієї епохи. В якості рис, що діахронічно виділяють індивідуальність античного типу, дисертант позначає, перш за все, несталу рівновагу між двома сторонами людської природи: зорієнтованістю взовнє, на життя колективу, і внутрішнім усвідомленням себе, як моделі Космосу. Наростаюча кристалізація індивідуальності у греків вступає в конфлікт із їх «особистістю», ніколи, однак, не переступаючи межі останньої – базою оцінки та самооцінки людини частіше за все залишаються його суспільні прояви. 

Однак дисертантом доведено, що в преріод античної класики значно поширюється простір індивідуальної свободи, не детермінованої культурними нормами та стереотипами мотивації своїх вчинків та оцінки дій і особистостей інших людей, індивідуальної реакції на них, що частіше за все спричитена не суспільними стандартами, а особистими розмірковуваннями та прихильностями. При цьому будь-які вибори та їх мотивація набувають категорію якості. 

Характеризуючи специфічні риси античної, за визначенням дисертанта діалектичної індивідуальності, виділяються: прихильність не до новаторства в моделях поведінки та самореалізації, як у новоєвропейської індивідуальності, а радше внутрішню готовність рефлексувати та робити вибори між різними вже існуючими в культурі нормами, стереотипами (надбання категорії якості) ; відстоювання, з одного боку, своєї самості, неповторності, незначущого для полісу «залишка» від усіх суспільних маніфестацій, а з другого – пристрастне, майже хворобливе бажання бути оціненним і навіть любимим (дуже особисте для поліса відношення) саме за цей «залишок» від соціальної ролі. Саме в античний період за рахунок розширеня простору особистої свободи утворюється нова сфера існування людини – «приватне життя». В ній виключну роль грають такі категорії як дружба (індивідуалістична філія, замість полісної койнонії) і любов, аналізу еволюції яких в аттичній трагедії та культурі і присвячена остання частина розділу. 

 

 

У висновках дисертант наголошує на тому, що в дисертації вперше у вітчизняному мистецтвознавстві здійснено спробу довести, що складний полісемантичний і синтетичний феномен, яким був давньогрецький театр і аттична трагедія зокрема, являють собою універсальну модель античної культури в цілому. Без усвідомлення цього факту неможливо розглядати як еволюцію цього виду людської творчості, так і античної культури. Підкреслюється, що виникнення театру, що прославив мистецтво Давньої Греції, було обумовлене особливою роллю та місцем, яке в античній культурній системі посідала індивідуальність. 

Особливо підкреслено, що виділеня особистості з колективу і формування на основі цього процесу (індивідуація) суспільства як групи індивідуальностей як принципове явище мало місце лише один раз і в одному місті: в процесі специфічного етногенезу еллінів та становлення античного полісу. Через цей процес і розуміє дисертант феномен «осьових віків» або «грецького дива». 

У висновках подаються основні характерні риси діалектичної індивідуальності (як античного типу індивідуальності) і окреслюються особливості її відображення в творчості видатних митців античної класики: Есхіла, Софокла та Еврипіда. Дістає освітлення короткий нарис еволюції ставлення в культурі до особистості, збагачення останньої все більш неповторними рисами, що не мають прямого соціального значення («залишками» від зовнішніх соціальних маніфестацій). 

Підкреслюється, що новоєвропейська культура, як і новоєвропейська індивідуальність багато успадкували від античності. Це й тяжіння до творчості, яку ще люди класичної Греції сприймали як прояв богорівності людини, що була виліплена з попілу титанів та поглиненого їми Діоніса; й прагнення самореалізації і в той же час соціальної значущості та корисності; й відкриття свідомості, яким в світову історію та культуру увійшла аттична трагедія – універсальна модель своєї культури. Трагічно пережите античністю відкриття індивідуальності спонукає знову звертатися до цієї епохи в пошуках рецептів виходу з найскладніших лабиринтів сучасної культурної ситуації постмодернізму, в семіотичному полі якої важливий чинник становлять античні алюзії та ремінісценції, а прямі постановки античної трагедії стають «хітами» театрального репертуару. 

 

 

Мисюн А.В. Античная трагедия в контексте культуры ХХ в. (К постановкам Софокла на украинской сцене) // Сборник научных трудов кафедры культурологии ОГПУ, 1997, вып. 3. – С. 69 – 77. 

Мисюн А.В. Индивидуальность как трагедия (К проблеме культуры классической Греции) // Культурные парадигмы переходных эпох/Материалы научно-теоретической конференции. – Тез. выступ. – Одесса, 1996. – С. 68-71. 

Мисюн А.В. Рождение трагедии из духа индивидуализма // Сборник научных трудов кафедры культурологии ОГПУ, 1996, вып. 1. – С. 80 – 85. 

Мисюн А.В. Роль и функции практических занятий в процессе изучения курса «История мировой и отечественной культуры»// Материалы по курсу «История мировой и отечественной культуры». – Тирасполь: РИО ПГКУ, 1996. – С. 119-122. 

Мисюн А.В. «Человек есть мера всех вещей... « (Античные реминисценции в экзистенциализме) // Культура на пороге нового века: итоги и перспективы: Междунар. Научно-теоретич. Конференция. – Тез. выст. – Одесса, 1994. – С. 34-35. 

Мисюн А.В. Эдип как персонификация индоевропейского архетипа слепца // Труды Одесского политехнического университета, 1996, вып. 2. – С. 66-68. 

Місюн А.В. Вступна лекція // Религиоведение. Учебное пособие для студентов всех форм обучения /Под ред. А. Г. Баканурского. – Одесса: ОУНПК «Политехнический университет», 1996. – С. 3 – 5. 

Місюн А.В. Термінологічний словник // Религиоведение. – С. 54 – 55. 

Мисюн А.В. Глава 3. Культура античного мира // Мировая и украинская культура. Учебное пособие для всех форм обучения / Под ред. А.Г. Баканурского и Л.Л. Сауленко. – Одесса: ОУНПК «Политех ун-т», 1997. – 0, 5 д. а. 

Мисюн А.В. Глава 6. Культура эпохи Возрождения // Мировая и украинская культура. – Одесса, 1997. – 0, 5 д. а. 

Мисюн А.В. Глава 3. Культура античного мира // Мировая и украинская культура. Учебное пособие для всех форм обучения / Под ред. А.Г. Баканурского и Л.Л. Сауленко. – Издание ІІІ, расшир. и доп.. – Одесса: ОУНПК «Политех ун-т», 1998. – 0, 6 д. а. 

Мисюн А.В. Глава 6. Культура эпохи Возрождения // Мировая и украинская культура. – Одесса, 1998. – 0, 6 д. а. 

 

Дисертація присвячена дослідженню античної культури епохи класики і, більш спеціально, аттичній трагедії як універсальній моделі культури цієї епохи та соціорегулюючого і культромоделюючого механізму останньої. В роботі розвивається ідея про те, що головним змістом цього періоду стала послідовна індивідуація. 

Досліджені проблеми еволюції індивідуальності в античній культурі, що відобразилося в виникненні феномену аттичної трагедії; проблеми специфікації античного типу індивідуальності, виявлення характерних рис та діахронічних особливостей останньої. Запропоновані нові підходи до дослідження античного типу культури та аттичного театру. 

Ключові слова: діалектична індивідуальність, особистість, індивідуація, інтеріорізація, картина світу, аттична трагедія, культурні механізми, рефлексія, міфосеміотичний простір. 

 

Диссертация посвящена исследованию античной культуры и, специальней, аттической трагедии как универсальной модели этой культурной эпохи и социорегулирующего, культуро-моделирующего механизма последней. В работе развивается идея о том, что основным содержанием этого периода стала последовательная индивидуация. 

Исследованы проблемы эволюции индивидуальности в античной культуре, что проявилось в возникновении феномена аттической трагедии; проблемы спецификации античного типа индивидуальности, выявления характерных черт и диахронических особенностей последней. Предложены новые подходы к исследованию античного типа культуры и античного театра. 

Ключевые слова: диалектическая индивидуальность, личность, индивидуация, интериоризация, картина мира, аттическая трагедия, культурные механизмы, рефлексия, мифосемиотическое пространство. 

 

The dissertation is devote to the investigation of the ancient culture of the classical epoch, and, in particular, to attic tragedy as a universal model and socio-regulating and culture-simulating mechanism of the latter. The idea that the main countent of that period of time became the consecutive individualization is developed in the given work. 

The problem of individuality evolution in the ancient culture has been investigated which became apparent in coming into existence the attic tragedy phenomenon; the one of the ancient type individuality specification, determination of the characteristic features and the diachronical peculiarities of the latter/ The new approaches to the investigation of the ancient type culture and ancient theater are offered. 

Key words: dialectical individuality, personality, individuation, interiorization, world’s picture, attic tragedy, cultural mechanisms, reflexion, mythosemiotic space